«Якби осколок влетів сюди – мене б не було»

... Щось засвітилося і потім «пу-пу-пу-пу-пу» – вікна вилетіли, скло розбилося. Я просто не зрозуміла, що це.

Я стою біля шифоньєра і дивлюся: що ж це таке. А могло б бути й гірше. Якби осколок влетів сюди – мене б не було.

Спочатку ховалися в льох, носила туди одяг, ховала дідуся. Потім якось припинила. А що льох?

... Це був шок! Потім мені стало погано, підвищився тиск, [з’явилася] боязнь – і далі все по ланцюжку. Раніше хворіла рідко, бігала в город і все робила сама. А зараз не можу нічого робити, немає здоров’я. Звичайно, війна відбилася на нас. Став високим тиск, почала часто хворіти.

Дідусь – молодець, він для мене все. Він мене і умиває, і обтирає, і миє, і дає ліки. Коли було дуже погано, я не могла перевертатися в ліжку. [Він] мене перевертає, і вдень і вночі перебуває біля мене.

Я взагалі не могла ходити. Дітки є, але вони далеко. Зараз не приїжджають, немає можливості. Вони і самі хворіють, і дитина маленька, і машини зараз немає.