Ми з дитиною проживали в місті Новодружеськ, що на Луганщині. Я – мати одиначка, одна виховую сина. У нас була наша квартира, у мене була улюблена робота, син ходив до школи, але в один прекрасний день 24 лютого о пів шостої ранку мені подзвонив мій батько, нічого не пояснивши, переляканим голосом сказав, щоб негайно збирали речі першої необхідності, він приїде і забере нас до себе, тому що почалася війна.

Мої батьки проживали у Лисичанську, це поруч з нами. Коли збирали речі, чули десь здалеку якісь звуки, схожі на вибухи. Єгор - це мій син, одразу злякався, почалася у нього істерика, сльози, не знає, що робити, і каже мені: "Мама, мені треба до школи іти, бо скажуть, що я прогуляв". Дитина у мене дуже відповідальна. Але того дня ніхто із дітей не пішов більше до школи. Тепер всі діти зустрічаються на уроках в онлайн режимі.

Коли батько приїхав, я сина відправила з моїм батьком до них додому, а сама залишилися вдома. Пішла до магазину, щоб зробити запас продуктів, але в магазинах майже були порожні полички.

Я працювала в місті Лисичанську в аптеці, одна моя колега в той день, 24 лютого, працювала там останній раз, і в той же день виїхала з родиною до батьків в село. Друга моя колега через кілька днів також виїхала з родиною з міста. Я за можливістю їздила на роботу, було дуже важко добиратися, бо не було чим, автобуси вже не їздили. Працювала і в той час, коли було дуже чутно, як розривалися снаряди, як все тряслося від вибухів.

Кожного дня не могла їздити на роботу, доводилося інколи навіть ходити пішки, це приблизно 10 км в один бік, йшла з думкою, що хтось буде їхати, зупиниться та довезе, але по дорозі нікого не зустрічала, крім колон машин, які виїзжали з міста.

Одного разу, коли в аптеці була дуже велика черга, і я розуміла, що люди будуть ставати в чергу, сказала, щоб більше не займали чергу, бо мені ще треба додому далеко пішки йти, і з черги вийшов чоловік, взяв ручку та листочок і написав мені номер телефону і сказав, що як я допрацюю, щоб набрала на той номер і мене відвезуть додому. Це був співробітник прокуратури, яка знаходилася через дорогу від моєї аптеки, і тоді мене возили на роботу і відвозили додому з роботи, за що я їм дуже вдячна.

Мій син весь час знаходився у батьків, там було набагато безпечніше, ніж у нас вдома. Ми проживали в п'ятиповерхівці, на п'ятому поверсі, де дуже небезпечно було знаходитися. Бомбосховище від нашого дому далеко, а у батьків в будинку був облаштований підвал ще з 2014 року. Через те, що доводилося ходити на роботу, не могла сина залишати би вдома, і тому він був у батьків.

Щодня в місті було важче знаходиться, було все гучніше і страшніше. 23 березня я на роботі була, відпускаю людей, щось так гучно дуже як бабахнуло, люди, що в черзі стояли, хто присів, хто впав на підлогу, дуже злякалися.

Зв'язок вже в городі був поганий, важко було до когось додзвонитися, і тут мені дзвонить моя мати, і каже: "Ти жива? Ми піднялися з Єгором в квартиру, щоб поїсти, але не встигли, був приліт, вилетіли вікна. Слава Богу, живі!" Я не знаходила собі місця, істерика почалася одразу, сльози, біль в серці. Після роботи приїхала додому, взяла документи і деякі речі, щоб було, в що переодягнутися, поїхала до батьків, і на наступний день евакуаційним автобусом ми виїхали з сином, терпіти це все вже не було сил.

Евакуаційним потягом ми приїхали у Львов. Поїхали до знайомих у місто Новояворівськ, вони теж евакуювалися з нашого міста. Знайшли квартиру і проживали там до серпня, тоді переїхали до Києва, де і на даний час проживаємо. Гуманітарну допомогу отримуємо. Вона дуже допомагає, без неї було би важко.

Дуже сумуємо за своїм домом, за своїм містом. Єгор дуже часто згадує, як ми каталися з ним на велосипедах, як ходили до нього друзі в гості, як часто вони гуляли разом, а зараз всі пороз’їжджалися. Але віримо в перемогу і сподіваємося, що скоро повернемося в нашу квартиру до себе додому.