Встали вранці з дітьми,готувалися до школи.Чоловіка відпустили з роботи. Дивилися весь ранок телебачення, новини, плакали, були дуже налякані. Усюди літали літаки.

Найбільше переживали, що доведеться покинути свій рідний дім, що ми можемо більше його ніколи не побачити, переймалися за тварин в домі, адже їх не могли взяти з собою. Собака дуже велика, куди її дівати??? Маленька дитина на руках і двоє старших - дуже важко з ними було, усі налякані.

Ми стикалися з гуманітарною катастрофою, їжі в перші тижні було мало, купити в магазині продукти не могли, майже не завозили. На протязі всього часу, ми як багатодітна родина жодного разу не отримали гуманітарну допомогу або гігієнічний набір для дітей. Важко справляємося, адже сім'я велика, але ми стараємося, садимо городину, це нас і спасає хоч якось.

Ми залишилися в Україні. Не змогли розлучитися з сім'єю. Тут наші близькі, рідні, наш дім, наша земля.

Напередодні повномасштабного вторгнення агресора на нашу країну, я купила картину, яку треба було вишити нитками. Я вишивала її під звуки сирен, з тремтячими руками і намагалася заспокоїтися, але це не допомагало. Я так і не вишила її, бо тепер вона пов'язана у мене зі страхом, заклеїними вікнами і темрявою. Картина, яка мала радувати мене, тепер нагадує мені про початок війни і весь той жах, що ми переживали на початку вторгнення окупантів.