“Диво, що я жива: немає ноги – це не значить, що немає мене…”

Того дня вона їхала з рідної Дружківки до Дніпра, щоб урятуватися від обстрілів. Але війна наздоганяла її в дорозі. 19-річна Анастасія Шестопал – одна з тих, хто вижив після російського ракетного удару по вокзалу у Краматорську. Дівчина перенесла 7 операцій та втратила ногу. Анастасія з дитинства займалася танцями, постійно була у русі. Але й тепер не впадає у відчай, і навіть подумує на кар'єрою актриси.

Я взагалі народилася в місті Дружківці. Навчалася там у школі своїй. Закінчила школу зі срібною медаллю. У принципі, добре здала ЗНО й збиралася поступати після школи на актора, і я здала творчий. Я навіть здала творчий, але передумала поступати до того університету, куди здала. Я в Києві здавала. І просто в мене таке вже вигоряння було після всіх ЗНО, іспитів, підготовки... І я вступила до [Університету ім.] Драгоманова, на соціальну роботу та соціальну педагогіку. Трохи випадково я потрапила начебто на бюджет. У Дружківці я займалася танцями з п’яти років.

Я закінчила танці у 2021 році, бо коли був карантин, ми не закінчили. Я в університеті не вчилася в самому. Ми мали «дистанційку». Я була у своєму місті, я продовжувала ходити на танці, плюс із 10-го класу я ходила… У нас, виходить, є театр «Калейдоскоп», я ходила туди. Я займалася акторською діяльністю. Ми там ставили різні постановки, проводили різні заходи в місті.

Я взагалі не збиралась евакуюватись, у принципі. Думала, що... Я до останнього думала, що це швидше закінчиться, що не треба буде на скільки їхати.

І в мене вже багато друзів близьких виїхали до Дніпра на той момент. І моя сестра — у неї дві доньки — і вона не хотіла виїжджати Україною. Вона мені казала, що в Україні скрізь небезпечно. Ну, як би, з одного боку, так. Ну, наш район на той момент був узагалі небезпечний. Я їй це пояснювала, але вона казала, що «коли виїжджати, то давай за кордон». А я такий затятий патріот, я взагалі не хотіла за кордон. Це я тут виїхала, як би, бо мені потрібна моя нова нога. Я не збиралася виїжджати за кордон узагалі. Я кажу: «Значить, виїжджатиму до Дніпра». У мене були думки: якщо що — можна виїхати до Дніпра, але до того моменту я не збиралась їх реалізовувати. Проте мої батьки точно не мали наміру виїжджати. Але мене ця ситуація вже накривала, так би мовити. У нас там було чутно вибухи, дуже часто. До міста прилітало. До міста нечасто на той момент прилітало, але було.

Там на мій день народження був приліт. Ми тоді, як пам’ятаю, тільки сіли. Ми особливо не відзначали. Уперше ми особливо не відзначали мій день народження. Ми тоді тільки сіли. Пролунав сильний вибух, що ми думали, що вікна вилетять, але не вилетіли. Ми зрозуміли, що десь поряд. Ми дивимося, що це в нас по трасі величезна вирва була біля нашого вокзалу в моєму місті. Там є магазин наших друзів, сім’ї. Ми знаємо, що там. Дивимося, а саме там, у магазині, повилітали шибки. Там несильно, людей начебто сильно не поранило, бо прилетіло поряд із салоном краси, виходить. І цього дня жінки просто не вийшли на роботу, зробили собі вихідний. Я розмовляла зі своїм другом, він у Дніпрі. Він типу знайшов, де мені жити. Каже: «Приїжджай». Я така, думаю, може, правда приїхати. Але друг, виходить, з дитинства, ми поряд там живемо. Мама, коротше, мене з татом відпустили, бо знали, куди я їду й що, як. Плюс до того, щоб мені було спокійніше. Бо спокійніше мені, і їм спокійніше загалом. Вони вирішили мене відпустити. Я буквально за ніч зібрала валізу, і все. А вранці поїхала, вірніше, електричкою я поїхала, бо таксі особливо не їхали.

Там лише один погодився за нереальну ціну до Краматорська. Думаю, чого я буду… поїду тоді електричкою. Яка мені різниця, зачекаю. Домовилась із чоловіком, щоб він мене на «БлаБлаКарі» забрав із вокзалу. У нього спочатку стояло якесь інше місце в Краматорську. А я ніби знаю місто, ну так, щоб місця. Думаю, ще з валізою тягатися, шукати. Думаю, хай забере мене з вокзалу.

Я приїхала, сіла на лавочку. Думаю, не саджатиму Інтернет, точніше, не саджатиму телефон. І вимкнула Інтернет. Читала книгу. Була в абсолютно спокійному стані. На вокзалі все було гаразд. Я сиділа хвилин 15, читала книгу, і вже хвилин через 25–30 пролунав цей вибух, коли я була на лавці. Я якось відбігла трохи вбік від лавки вперед. Я пам’ятаю, що відбігла трохи вбік, потім я вже лежу на землі. Я не знаю, сама я впала чи мене збило ось цими ракетними дисками. Пам’ятаю, коли поранило ногу. Я вже лежу.

Спочатку мені не вірилося, бо я тут сиджу, читаю книгу — тут я вже лежу. Не збагну, що взагалі відбувається.

Усі намагалися... У мене було трошки таке каламутне спочатку. Можливо, я знепритомніла, але я якось себе стримала, що не знепритомніла. Я навпаки взяла в руки себе трохи. Я кілька разів крикнула: «Допоможіть!». Але більшість людей тікали. Хтось, у кого все було нормально, тікав. Зразу було не чути, як вона летить. Не було чути. Було чути, як вона вже гримнула тоді. Я пам’ятаю, що я чую вибух. Я вже тоді лежу на землі, і після цього вже був другий вибух. Я розумію, що якщо зараз у мене щось прилетить, то як би шансів вижити в мене може й не бути. Але в мене, дякувати Богові, не прилетіло нічого вдруге.

Я просто лежу в крові. Моя нога ліва зігнута, і я просто не знаю, що з нею. Я у величезній калюжі крові.

Коли мене поклали вже в «швидку», то мені всі телефонували. Там телефон постійно вібрував, дзвонив. Я змогла взяти слухавку на чоловіка своєї сестри й сказати йому, що я жива й мене везуть до лікарні. І, дякувати Богові, що я сказала, бо вони могли шукати мене серед трупів на вокзалі. Нас усіх відвезли до Краматорська. Як я читала, що важких відвозили на «швидких», а решту відвозили — просто люди приїжджали допомогти.

Я багато бачила історій, що почули вибух і приїжджали, допомагали відвозити людей до лікарень. Спочатку я була в Краматорській лікарні. Я пам’ятаю, що мене привезли та поклали на стіл у кімнаті. Я там чекала, поки мені допоможуть. Потім пам’ятаю картинку, як я на операційному столі, на мені розривають мої джинси. І потім мене вже ввели, мабуть, у наркоз. Провели цю операцію. Провели операцію, намагалися врятувати ногу. Із цієї правої ноги в мене брали вени. Шрами по нозі, щоб урятувати ліву. Виходить, провели операцію, о четвертій годині закінчили, як кажуть.

О 6-й я впала в кому і о 12-й вийшла з коми. Але я не знала, що я була в комі спочатку. Мені вже потім сказали, може, за кілька днів я про це дізналася, що я була в комі взагалі. Я зателефонувала мамі. Вони приїжджали, вони мене шукали в лікарнях. Приїжджали, коли я була в комі, або коли операція приїжджали.

Мама запитала в лікаря, чи я ходитиму. Лікар сказав: «Моліться, щоб вона взагалі вижила. Якщо вона виживе, її повезуть до Дніпра».

О 12-й ночі, коли я вийшла з коми, попросила в медсестри телефон, зателефонувати мамі. Я зателефонувала мамі. Як то кажуть, що в мене голос був не мій. Що вона мене не впізнала й із п’ятого разу. Я говорю, що це я. Вона вже така... Вона не вірила, що то мій голос. Сказала, що дуже відрізнявся від мого після наркозу. А в мене взагалі вперше в житті така операція. Я взагалі вперше лежала в лікарні. Вночі 25 «швидких» нас повезли до Дніпра. Кажуть, що поки я їхала до Дніпра, то в мене відкрилася кровотеча ноги. Але я цього не знала, дізналася згодом. Спершу нас завезли до Павлограда. У Павлограді, напевно, залишили тих, хто був легшим. Оскільки я пам’ятаю, що мене завозять на цих ношах, лікар відкриває моє простирадло, дивиться на мою ногу й каже, що «ні, тут до Дніпра везти». Повезли нас до Дніпра. Там привезли до Лікарні ім. Мечникова. І, виходить, провели другу операцію. Пам’ятаю, як я лежу на операційному столі, і ось ці всі операції я пам’ятаю.

Я молилася, щоб урятували ногу. У мене є такий не до кінця усвідомлений стан цього всього. Я благала лікарів, щоб вони врятували ногу. Вони говорили, що робитимуть усе можливе, щоб це виконати. Вони провели цю операцію. У мами якось вони знайшли, хто мій лікар. Дізналися, як мій стан. Сказали, що начебто шанс є врятувати ногу, що начебто мені краще після цієї другої операції. Поклали мене в палаті, щоб я поспала, і надвечір медбрат помітив, що мені ставало дедалі гірше. І надвечір провели третю операцію. Пам’ятаю, я була в операційній, мене вже готували до операції, але я не знала, до чого мене готують. Я прийшла до тями на момент, а потім знову заснула. У мене був дуже поганий такий стан. Мені переливали кров і все таке не раз, бо дуже мало крові було. Я дуже погано почуваюся. Я пам’ятаю, що я лежу в операційній, думала, якась планова чергова операція вже.

І виявляється, з 9 на 10 квітня мені ампутували ногу. І 10-го числа я вже прокидаюся без ноги.

Дивлюсь — у мене ноги немає. Я не знаю. Я навіть не знаю, як це описати. Те, що я мала поняття, що це може статися, це так. Ну, узагалі я прокручую іншу ситуацію, що якщо б знала, що мене везуть на операцію, щоб ампутувати мені ногу дуже високо, то краще про це не знати. Краще вже так, як було. Як потім розповідали, що, у принципі, не було іншого виходу. Уже рятували мене, і якби цього не зробити, мене б не врятували. Те, що я жива, — це навіть диво. Мама приїхала до мене 10-го числа. Вона вже їхала до мене до Дніпра, я їй зателефонувала. Усі мої родичі вже знали, що я не маю ноги, крім мами. Вони їй не сказали, коли вона їхала в дорозі.

Я не знала цього. Я після наркозу, телефоную їй і говорю, що «мам, у мене вже немає ноги». Мама каже, що «все гаразд. Ми дістанемо тобі ногу. Головне, що жива».

Мене заспокоює. Я просто чекала, доки вона приїде, бо так важко було, коли просто ти сама. Коли мама вже приїхала, було легше, бо мама була поряд. Мама в мене взагалі молодець. Боєць трохи більше, ніж я. Вона, мабуть, плакала, коли йшла від мене, мабуть. При мені вона практично не плакала. Ну, взагалі вона мені не заважає. Якщо було більше, вона мені заважала.

Я уявила, що якщо в мене більша нога, я в душ тут ходжу, у мене в душі, а не ванна кімната. Я сідаю на стілець тут спеціальний для мене. Зараз я поки що цю ногу поки не мочу, тому що вона облізе зі своїми шрамами, потім поступово треба. Але вона дуже чутлива до температури якоїсь води. Вона дуже чутлива до всього, у принципі. Це поки що поступово звикатиму. Ну ось, загалом я думаю, вона мені заважала б. Було б більше, вона мені заважала б нормально сісти, нормально стати. Тут роблю якусь розтяжку, вона мені, у принципі, не заважає. Що вона є, що її нема, у принципі. Вона ні за що не зачепиться. Я її вкотре не вдарю.

Те, що немає ноги, — це не означає, що мене немає. Я залишаюся незмінною.

Ну, як колишньою? Насправді я до цієї ситуації і я зараз — дуже відрізняюся. Хоча я і раніше була дорослішою за свій вік, а зараз узагалі. Дуже багато власних змін: внутрішніх і так узагалі. Тому, у принципі, я вважаю, що вся моя активність у моєму житті, що зараз немає ноги взагалі, мені не заважає займатися спортом, уже робити якусь розтяжку, бо маю дуже хорошу фізичну підготовку. Я тут уже стою, віджимаюсь, встаю з ноги. Мама не може на це дивитися, коли я на одній нозі стала, щоб не впала. Ну, нічого, якщо я впаду, піднімеш, встану.

– Хлопці, я, нарешті, уперше на вулиці. Усі мене везуть.

Коли я вперше вийшла на прогулянку, то в мене взагалі було… спочатку я тішилася з того, що я вийшла. Але потім, коли на мене почали дивитися люди, я сама себе… Можливо, вони нічого й не думали, не прокручували в голові якусь думку про мене, але я сама себе дуже сильно накручую. Що таке! Вони ж помітили, що я не маю ноги. Я відчувала свою неповноцінність — таке дуже складне було почуття. Але зараз щоразу мені вже легше це все сприймати. Просто спочатку я себе накручувала, тому що я звикла, що я на двох своїх ногах постійно бігаю. Тут я виїжджаю коляскою. Я і на милицях, звичайно, можу. Але щоб на відстань — ми виїжджаємо на цьому візку.

І на мене так дивляться. І хтось дивиться із жалем і з якоюсь жалістю.

Такий погляд, на кшталт, ну, взагалі мені не подобається. Але зараз легше. Я до цього легше ставлюся трішечки. Я в Мечникова лікувалася ще місяць десь. У Мечникова, у принципі, на жаль, не пройшла нога, мені робили перев’язки через… щодня мені робила моя медсестра перев’язки. Але вже пройшла остання операція, але в Німеччині виявилось, що треба було робити ще. І я поїхала до Німеччини 7-го числа, 7 травня. Так, 9-го я тут була. Узагалі до Німеччини я доїхала не з волонтерами, там якось домовлялися.

Це було, що в нас друзі тут були в цьому місті й вони хотіли мені всіма способами допомогти. І мою історію показували німцям. Я не знаю, як вони — виклали її кудись, або особисто якось розповідали, — що відгукнулася жінка Мира, яка сама по собі не волонтер. Їй близько 40 років. Така жінка, що вона сама по собі не волонтер, ніколи не займалася такою діяльністю. І, у принципі, її торкнулася моя історія і вона захотіла мені допомогти. Домовилася за клініку, до якої мене взяли. Дуже до мене тепло поставилися і дуже з добротою, я не знаю. Чуйні дуже люди, що допомагають нам. Що потрібно для навчання — у мене постійно питали. Хочуть допомогти взагалі якось у цій ситуації. Вони кажуть: «Може, ти тут залишишся? Житимеш, навчатимешся». Загалом ні, узагалі я не хочу. Україна чекає на мене. Я — в Україну. Я загалом так хочу додому! Чекаю. Поставлю собі нову ногу, відносно нехай налагодиться, і я хочу повернутися якнайшвидше. Мама там загадує: до Нового року. Я кажу: «Який Новий рік? Ти, може, на Новий рік, я набагато раніше». Не знаю, я їду додому.