Ми вісім років до цього повномасштабного нападу жили на лінії розмежування в сірій зоні – у Торецьку. Дитина в перший клас пішла якраз у 2014 році, ховались у підвали в школах, бо ще не було бомбосховищ.
А коли вже повномасштабне вторгнення почалося, то сталася біда. Я ходила на роботу, а дитину залишала. У нашому місті води не було практично завжди з 2014 року - ми там по два тижні без води сиділи, а то і по місяцю. Потім нам стали воду подавати три рази на тиждень, потім - рідше.
З березня 2022 року в нас у місті немає зовсім води, з травня немає газу і світла - це велика розкіш, немає ще й опалення. Тому в квітні місяці я з дитиною виїхала з нашого міста, бо терпіти це вже було неможливо все.
У дитини на цьому ґрунті з'явилися деякі захворювання - якраз це пов'язують з нервовим напруженням. Ми виїхали в мирне місто Полтаву, але дитина ще з півроку гучних звуків боялася, кричала і підскакувала, хоча не така вона вже і мала.
Ми просто зібралися і виїхали, тому що в мене вже тиск зашкалював, був такий момент, що мало не паралізувало. У нас мало там залишилось родичів, просто виїхали. Дитина в цьому році вступила до того вузу, до якого вона хотіла завжди. Слава Богу, всі живі, всі в безпеці. І крокуємо до своїх цілей.
Тут, в Полтаві, дуже небайдужі люди. На моєму шляху попадалися тільки хороші люди. Допомагали і житло знайти, ну і так: хтось ковдру, хтось ще щось дав, тому що ми виїжджали без нічого: документи, дитина і так трошки речей взяли, ми не думали, що ми так надовго виїдемо. Живемо сьогоднішнім днем.
Мрію щоб всі мої близькі були живі, щоб хлопців-захисників беріг Бог, щоб вони всі повернулися додому живими, і щоб вціліло моє житло. Щоб мені було з дитиною куди повернутися, тому що на сьогоднішній день я не знаю, є наше житло чи немає.
