З окупованого міста Ельміра вивезла дитину з інвалідністю, яка до сих пір плаче, коли чує звуки грому. 

Я працювала у дитячому садочку музичним керівником, ми з дітьми готувалися до свята матусь. Але свята не сталося – прийшла війна.

Ми опинилися в окупації. Моя дитина має інвалідність - їй необхідні ліки. Приходилося їздити у місто, а попереду – чотири блокпости рашистів, і на кожному зупиняють, задають якісь питання, перевіряють твій телефон, питають, куди і навіщо їдеш... 

Приїздиш у місто, а ліків немає, бо вони українського виробництва. Проте всі полиці заставлені російськими ліками. Приходилося шукати волонтерів і гроші, адже зарплату я не отримувала. Так ми зрозуміли, що треба виїжджати, бо медикаменти були тільки на підконтрольній Україні території. 

На щастя, знайшлися добрі люди, які допомогли нам втекти - так я врятувала свою дитину. Нині ми вже в Полтаві. Коли ми переступили на другу сторону дамби, дитина подивилася в очі солдату ЗСУ і запитала: «А ви наші? Ви мене захистите?»

Зараз ми живемо в Полтаві: покинули свою окуповану домівку і зараз приводимо до тями сина, який плаче від грому, бо пам’ятає звук «Граду» над головою.

Інколи стає страшно, але водночас і тепліше від того, бо тут, де ми зараз – вже Україна, наша рідна Україна!