Зараз моя сім'я – це чоловік, син і сестра. На момент початку бойових дій на Донбасі були живі батьки, і вони, природно, були частиною сім'ї.
До війни життя було стабільним, спокійним, з упевненістю в завтрашньому дні.
Перший день війни для нас – це 26 травня 2014 року. Перший обстріл району аеропорту і Путилівського автовокзалу. Я в цей день за годину до обстрілу була на Путилівському автовокзалі, а через кілька годин побачила в новинах обстріляну вантажівку і місце обстрілу, де могла бути сама. Зрозуміла, що повернення не буде до того, що було.
Переломний момент – коли чергову перестрілку і ракети, що летять, побачила дитина вдень, коли поверталася зі школи додому (вона була тоді у другому класі). Я була на роботі і не змогла швидко дістатися до будинку. Син був з однокласником.
Дитина побачила будинок, де ми проживали, оточений солдатами, оскільки в один із сусідніх будинків впали «хвости» від ракет, не знаю, як вони правильно називаються. Оскільки двоповерхові будинки близько, він подумав, що зруйнована наша квартира і загинув його улюбленець – кіт, який був удома в момент обстрілу.
Істерика, плач дитини змінили розуміння і знищили надію на повернення до мирного життя вдома. Саме поняття дому змінилося.
Ми сподівалися, що це швидко закінчиться. Дуже хотілося перестати чути звуки обстрілу, вставляти шибки в будинку, бачити смерть домашніх улюбленців, ночувати, та й взагалі проводити час у бомбосховищах.
Хотілося бачити рідних і близьких, не тільки зрідка чути їхні голоси телефоном, коли з'являвся зв'язок.
Під час активних бойових дій говорити не хотілося, а якщо і говорили, то на абстрактні теми, інакше нічого не залишалося як тільки прислухатися до звуків снарядів, що летять, і думати, куди саме, в який будинок, в яку квартиру потрапили снаряди, сподіватися, що в той момент там нікого немає і руйнування торкнуться тільки будівель і споруд
Занадто багато було прикладів загибелі мирних жителів саме в будинках, квартирах.
Ми переїхали перед початком збройного конфлікту. Чоловік – енергетик, і ми переїхали в Курахове через те, що чоловік влаштувався працювати на ТЕС. Ми з сином переїхали до нього, але це було за рік до початку бойових дій. Батьки, сестра залишалися в Горлівці.
Щотижня, на вихідних я сама, іноді з сином, іноді ми всі разом їздили в Горлівку до батьків. Також і вони могли спокійно приїхати до нас. Дорога займала пару годин на машині.
Переїзд був спокійним, запланованим, але планувався тимчасовим, на пару років. А з огляду на військові дії, прожили ми в Кураховому сім років, до 2019 року.
Війна змінила багато в моєму житті. Місце проживання, ставлення до матеріального – як багато на світі речей, які мені не потрібні.
Були обмеження в пересуванні – неможливо поїхати додому до рідних. Робота блокпостів не регламентується, і їх перетин займав багато часу. З початком карантину навіть їх закрили.
Доступ до води в Кураховому в 2015 році був відрізаний. Питну воду привозили баками з природних джерел, люди набирали її в пляшки і несли додому для пиття і приготування їжі або купували бутильовану. Завдяки ТЕС в крані була технічна вода, яку можна було використовувати для побутових потреб – прибирання, прання. Пити цю воду не можна було категорично.
Чоловік і я працювали на ТЕС, на якій регулярно виплачували заробітну плату. З пенсіями рідних було гірше, призначення та виплати пенсій відбувалися важко.
Пенсіонери навіть вмирали, і це не один випадок, стоячи в чергах до Пенсійного фонду та Управління соцзахисту населення для оформлення статусу переселенця і заслужених пенсій.
Я як переселенець не оформляла ніякої допомоги. Але мої батьки залишалися в Горлівці, і оскільки вони були пенсійного віку, а особливо в період, коли їм перестали виплачувати пенсію, вони отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. І це їм було великою підмогою, оскільки передати їм фінанси не було можливості – банки вже не працювали, доїхати через обстріли і відсутнє транспортне сполучення було вельми складно. Продуктові набори Фонду були дуже актуальні.
Ще була допомога від Фонду учням шкіл прикордонної території, якщо не помиляюся, в 2016 році. Це портфель/ранець з канцелярським приладдям теж були потрібні. Фонд Ріната Ахметова багато допомагав. Допомога була помітна, відчутна. А інформаційну та правову допомогу надавала організація «Право на захист».
В безпеці навіть зараз, у 2021 році, себе не відчуваю.
Військові дії непередбачувані в нашій країні, можливо, через відсутність інформації. Неприйняття ситуації в тому, що військові дії досі не припинені, періодично мають місце обстріли. Конфлікт триває вже більше семи років, а закінчення його не видно.
Але життя в будь-якому випадку прекрасне. Це найцінніше, що є у кожного, і воно одне.
.png "Імена")
