Ми були з дітьми вдома, чоловік - в Дніпрі на роботі. Мені зателефонував брат і сказав, що війна. 24 лютого я планувала їхати до Нової Каховки в МРЕО, переоформляти машину. Це був шок. 

Перший раз, коли заїхали окупанти, ми боялися. Дитина менша так злякалася, що досі не розмовляє. Потім в село нічого не завозили. Коли ми були в окупації, не було їжі, одягу, взуття, нікуди не виїдеш. Коли виїхали в Дніпро, я ще два тижні звикала до нормального життя, що є зв'язок, інтернет. Зараз у селі немає нічого.

Виїжджати страшно було - ми 42 пости російські проїхали. Виїжджали через Василівку, були постійно в напрузі, я навіть не можу це описати. Було дуже морально страшно, по дорозі ми бачили згорілі танки розбиті. 

Коли нас звільнили, ми поїхали в село по речі. Запам’яталося, коли по дорозі скелети корів лежали, а з іншої сторони лежали свіжі вбиті корови. Це видовище досі перед очами стоїть.

Ми зупинились у Дніпрі, тому що тут брат проживає. Я досі не навчилася стрес долати: постійно в стресі, постійно щось очікуємо. Село наше звільнили, але там зараз проживати не можна, тому що часті обстріли.

У цьому році, сто відсотків, війна повинна закінчитись. Дуже хочеться повернутися додому. Зараз у мене немає планів на майбутнє. Плани були до війни, а зараз я нічого не знаю.