Мені 45 років. Ми з Харкова. У мене чоловік і двоє дітей, 20 і 13 років. З початку війни пережили тут тиждень бомбардувань. Ми живемо недалеко від Чугуєва і Бєлгорода. Після авіанальоту вирішили виїхати до Полтави - там  чоловік працює. Ми там були рік. Донька там вийшла заміж, їй вже скоро народжувати. Зараз повернулися до Харкова, поновили свій невеличкий бізнес, так що живемо і працюємо.

Труднощі були тільки психологічні. Я дуже боялася і переживала за родину: як ми виберемося, чи доїдемо. Ми їхали по дорозі, яка прострілювалася. Було підірвано приміщення СБУ, але ми встигли виїхати до обстрілу, тому ми доїхали без проблем.

Нам у Полтаві дуже допомагали громадські організації. Протягом восьми місяців ми отримували на сім’ю гуманітарну підтримку від Ріната Ахметова. Чоловік там працював, у нього там була квартира, тому з житлом проблем не було.

Я до цих пір не можу собі в голову вкласти – як Росія напала на Україну. Це величезний тягар, тому що майже у кожного є родичі в Росії і Білорусі. Важко це сприйняти. 

Нас захищають хлопці із ЗСУ, тож я думаю, що якнайшвидше і до кінця року Україна буде без загарбників, ми навіть Крим звільнимо. Такий патріотизм, який є в наших хлопців і людей загалом – тож, ми точно переможемо.

Зараз хочеться тільки миру. Потім будемо відбудовувати все, що зруйновано.