Через постійні обстріли онук Людмили дуже жахається 

Ми з Нікопольського району, село Олексіївка. Мені 64 роки.

Коли почалась війна, онуки і донька приїхали до нас. Постійно лунали сирени, потім почались обстріли. До нас також прилітало. Я дуже переживала за онуків.

Вода у нас була, але світла не було. Ми гріли воду на газу та обкладалися пляшками, щоб не замерзнути, бо в нас електроопалення. У нас басейн у дворі, як криниця, тож ми заливали туди воду про запас та користувалися. З їжею проблем не було: давали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова і від ООН продуктові набори. Зараз дали оголошення, що хліб дають.

Донька виїхала: у Покрові живе, винаймає квартиру. Менший онук як почує, що щось стукне, починає кричати: «Я не хочу вмирати!». Напевно, потрібно до психолога вести. Зять воює. Тяжко їм зараз. І коли ця війна закінчиться, ніхто не знає. Скоріш би. Миру хочу, а більше нічого не потрібно.

У подруги в Нікополі на Новий рік в будинок влучили. Вона отримала поранення якраз 31 грудня о 12 ночі. Ми ж біля Енергодару - вони звідти нас і обстрілюють. Страшно, що буде далі. Шкода наших хлопців. Ми тут збираємо для них хто що може та допомагаємо: хто пече, хто жарить, хто купує речі.