Я вчитель із 45-річним стажем. Тепер на пенсії, але працюю вчителем початкових класів. У перший день війни зателефонували батьки моїх учнів. Всім оголосили, щоб не приходили до школи, а залишались вдома. Але я побігла сама до школи. Деяких дітей батьки вже привели, я їх хапала, збирала навколо себе. Це було найстрашніше. Діти маленькі. 

Я не звикла робити запаси. А тут невістка з дитиною і ще один внучок були у мене. Сини на заробітках. Магазини не працювали. Люди повиїжджали. Потім прийшли орки, почали все розграбовувати, розтягувати з магазинів. Ми виживали, як могли. Дякуючи тому, що наші орендатори запаслися картоплею для посадки і її роздавали всій Снігурівці, ми вижили. Борошно знаходили, де могли. Потім потрошку давали нам орки. Була відповідальна людина, яка ділила крупи на всю вулицю по баночках.

Шокувало все. На нашій вулиці стояла російська БМП, яка постійно стріляла. Ми боялися вийти надвір, ховалися по будинках. Зв'язку ніякого не було, ми не знали що відбувається. 

Орки над нами знущалися. Просили картоплю, ковдри. Ми все віддавали, аби тільки від нас відчепилися. Вони нишпорили по хатах, ходили у своїх брудних чоботах. У сусідки украли телефон із сумки, у мене забрали ноутбук. Що бачили, те брали. 

Приємно було те, що ми під час окупації дуже згуртувалися. Збиралися, ділилися новинами. У мене було радіо, я проводила політінформації. Ділилися їжею. Які ми стали дружні! До цього ми такими не були. 

Всі роз'їхалися. Залишилися тільки ми з чоловіком удома. Невістка поїхала, всі внуки пороз'їжджалися. Сусіди один до одного стали ближчими. 

Був один найприємніший момент. Ми ввечері збиралися під воротами. Раптом почули такий гуркіт, що захиталася вся Снігурівка. І БМПешка на нашій вулиці завелася. Ми нажахані поховалися, куди хто міг, а потім побачили, що БМП виїжджає. Орки начіплялися на неї, як кліщі. Разом з накраденими машинами, які стояли біля будинків, де вони квартирувалися, стали виїжджати. Ми стояли заплакані, не розуміли що відбувається. І тут знову почули гуркіт по всій вулиці - він від нас відходив усе далі і далі. Ми плакали, молилися Богу, не вірили, що окупанти відступають. Сховалися всі по підвалах, бо знали, що позаду орків завжди щось летить. 

У нас цієї ночі було сім "шахедів", а позавчора у нас була ракетна атака, у великодню ніч. Три ракети розбомбили мою школу, у якій я пропрацювала 40 років. У нас загинуло двоє дітей: хлопчик і дівчинка 17 і 18 років, які йшли святити паску. Обстріли щоночі.

Сподіваємося, що війна закінчиться і все буде добре. Все ж люди у нас змінилися, стали набагато кращі, добріші, щедріші, відвертіші. Хоча ми бачили і багато перевертнів серед нас. Ми полюбили свою країну, свою медицину. Багато людей порівнюють її із закордонною, і роблять вибір на користь нашої. Ми стали інакше дивитися на наше улюблене місто, на нашу країну. Буде все набагато краще, і ми станемо більш патріотичними, ніж раніше.