Коваль Єва, 9-а клас, Харківський ліцей № 18

Вчитель, що надихнув на написання — Гавриленко Катерина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Тисячний день… Страшна реальність мого життя. Для мене вона почалась о п'ятій ранку зі слів старшого брата: ”Стріляють!”. Згадую той день, його слова і замислююсь, чому він не сказав: ”Почалась війна”. Мабуть, що неможливо було таке навіть уявити. Тільки вимови це страшне слово — і воно враз перетвориться на дійсність.

Перший тиждень викарбувався в пам'яті, як спалахи.

Похмурі зимові дні. Дуже слабкий зв'язок. Зникло світло, а згодом і вода.

Каша, яка ніяк не хотіла ковтатись, а мама просила хоч трішки щось поїсти. Неприродна для міста тиша між звуками ворожих літаків і далеких вибухів. Нічні чергування тата з іншими чоловіками. Тихі розмови дорослих в укритті і гомін малечі, що безпечно грала в наздоганялки, бо ще не йняла, яке лихо коїться в нашій країні. Щодня все менше сусідів спускається до укриття — виїхали. Тривожний сон в одязі, але з надією, що завтра це скінчиться.

1 березня 2022 року… Перший день весни, який день тижня — не розумію, бо шкільний щоденник з розкладом вже давно лежить десь у портфелі.

Ракетний удар по майдану Свободи став одночасно трагічним і символічним. Стара кістлява нога війни хоче розтоптати нашу свободу.

Неочікуваний відчайдушний опір українців просто зводив її з розуму, і вона істерично тупотіла ногами, вбиваючи і руйнуючи навкруги все без розбору.

Ми їдемо в село, подалі від вибухів. Колона авто рухається нешвидко, а назустріч, у напрямку міста машин немає. Обабіч вулиці подекуди зруйновані будинки. Бачу їх, але не можу повірити своїм очам! На душі моторошно:

у квартирі на другому поверсі частково зруйновані стіни і дах, а посеред кімнати жевріє лампочка.

Зараз здається, що з того часу минула вічність. 1000 днів війни — це 1000 днів запеклої боротьби українців. Це 1000 днів гартування нашої волі. Це 1000 днів непохитної віри в Перемогу. 1000 днів замість шкільних дзвінків лунає тривожна сирена.

Війна жорстока, вона змінила нас, але наш народ не зачерствів, навпаки, ми стали більш чутливими до долі інших людей. 

Багато українців відкрили двері свого дому людям, які втратили домівки або були вимушені покинути їх. Ми навчилися відрізняти справді важливе від неважливого. Коли ти їдеш з рідного дому, що взяти з собою? Хіба можна спакувати життя у чемодан! Головне, щоб наші рідні були поряд, живі і здорові. Ми навчились цінувати кожен день.

Такі важкі для нашої країни дні стали для мене шляхом мого дорослішання, І почалося воно з того дня, коли в багажник авто до самих необхідних для моєї сім'ї речей я власноруч поклала свого плюшевого ведмедика. Дитина… Сьогодні — майже доросла з дитячою вірою в те, що добро неодмінно переможе зло. Я кожного дякую тим, хто героїчно стримує навалу, яка катком вогню і смерті хоче пройти по нашій країні.

Нехай війна не буде реальністю для жодної людини у світі! Нехай ця війна якомога скоріше стане героїчною минувшиною для українців, коли ми відстояли свою свободу, свою мову, свою історію!