Іванець Юстина, 1 курс, Кам'янець-Подільський фаховий медичний коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Штефанко Юлія Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже 1 000 днів йде війна, але я ще до кінця не розумію, що відбувається насправді... Як вважаєте – тисяча це велике число? У грошах – мало, але якщо йдеться про війну, про людські життя, про втрачені моменти щастя, то це багато.

Двадцять четвертого лютого зупинилося все. Я не вірила до останнього, що буде війна... але війна почалася.

Та все ж я тримала себе в руках і, разом зі своїми батьками, допомагала всім тим, хто втікав від ворожого вогню, хто проїжджав нашим містом до кордону. За той час я почула багато історій: про складний вибір, покинуте кохання, покинута сім’я та багато іншого. Тоді зробила висновок, що наше світосприйняття залежить від виховання та прищеплених цінностей і традицій, від навченої поваги, від вибраної релігії та політики.

Я зрозуміла одне: ми маємо не таке вже й довге життя, тому потрібно жити кожен день і проживати його якнайкраще!

Думаю пора прорефлексувати. Цікаво, як змінилася я і як змінилося суспільство за ці 1000 днів? Щодо мене, то я стала більш стійкою, впевненою, сміливою, настирною і все ж дорослою й відповідальною. Щодо нашого суспільства, то у багатьох, нарешті, прокинувся дух патріотизму, бажання підтримувати й розвивати своє рідне – українське. Думаю, що психічне здоров’я українців теж вийшло на «новий рівень» – хтось став стійкішим, хтось навчився керувати часом, хтось навчився цінувати моменти щастя, а хтось, на жаль, поплив за течією...

Як майбутній медик, вважаю, що цікавитися своїм психічним і фізичним станом дуже важливо, особливо в час війни, адже наше самопочуття це теж зброя.

А тому хочу навести приклад стійкості. Мій батько – військовий і патріот. Звісно, що він воював... Проте його, сповнене вірою, любов’ю і надією серце, завжди було напоготові підтримати мою маму, мою сестру і, звісно ж мене саму. Нижче хочу залишити уривок із нашого листування: - Випробування показують тобі те, чого ти варта. - Як зрозуміти цю фразу, татко? Треба подумати... - Чи ти, як воїн зустрінеш ці випробування, чи просто здасися без боротьби? - Ех... Треба боротися!

...І сталось те, чого ми не очікували... Мій тато отримав важке поранення… моя сім’я зупинилася вдруге – це було важке потрясіння для всіх нас:

- Тату, мамо! Як ви? Мені вас не вистачає! Не маю кому виговоритися... Вас нема, сестра зайнята, з бабусею хіба господарка... Але я знаю, що ви робите все, щоб повернутися додому, і щоб тато міг ходити! Люблю вас безмежно! -Донечко, янголятко наше! Все в Божих руках! Не забувай, що нам можна телефонувати -Телефонна розмова – не те…

Але безмежна любов і підтримка допомогли нам пережити ті складні часи. Тож я, насправді вдячна за ті цінності і ту любов, яких батьки й, на жаль, війна, навчили на практиці. Дякую Господу, що навчив нарешті цінувати час. І також дивуюся з тата, який, попри усі складні моменти, що бувають у житті, завжди позитивний. Так би мовити – любов в дії!

Треба пам’ятати слова Ліни Костенко: «І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт». Адже Бог може змінити нас в обставинах і змінити обставини для нас!