Сербіненко Поліна, 9-Б клас, Вишенський ліцей імені Анатолія Дячука

Вчитель, що надихнув на написання — Георгієва Ніна Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

…Мені досі здається, що це сон. Страшний, жахливий, жорстокий… Сьогодні мені 14. Тисяча днів тому було 11. Три роки страху за батьків, сестер, братів, бабусю …

Тисяча днів тому російський підступний окупант украв моє дитинство. Я ще не встигла навіть награтися ляльками, не побувала в усіх омріяних літніх дитячих таборах, не змогла насолодитися спілкуванням з рідними людьми.

А вже прийшлося плести сітки для ЗСУ збирати бокси, малювати на фронт малюнки, писати воїнам теплі листи, брати участь у благодійних ярмарках та благодійному забігу.

Про що зараз думаю, коли згадую той роковий ранок? Про день народження мами, яке ми так і не відсвяткували? Про перше відчуття, коли  зайшла у вайбер, заглянула  в групу класу і побачила, що мій однокласник написав: «Війна!»? Спочатку не повірила, бо не чула ні вибухів, ні сирени. Вже хотіла написати, щоб він не вигадував. Аж тут почула вибухи з боку Борисполя. А ще згадую паніку батьків, які пізніше за мене прокинулися від вибухів і почали швидко збирати тривожну валізу, увімкнули новини (досі чітко пам’ятаю, що ТСН на каналі 1+1). Не знали, що робити, а потім обдзвонили рідних, запросили жити до нас, бо, як ні як , в селі безпечніше, ніж у місті.  

Такий був початок. 24 лютого 2022 року – це переломний момент у моєму житті. Тепер є «до» та «після». З початком повномасштабного вторгнення я швидко подорослішала.

Зрозуміла, що сім’я, рідні люди – найголовніше в житті. Добре, що з ними все гаразд!

Але коли йдуть обстріли, повітряні тривоги, є страх – страх навіть не за себе, а за них, моїх близьких. Після кожного сигналу тривоги я телефоную своїм рідним. Хвилююся. Хочу, щоб з ними було все добре. Щоб вони були живі та неушкоджені.

Дякую Богу та нашим захисникам і захисницям за те, що  ми не так сильно відчуваємо подих війни, як люди у прифронтових зонах. Так, ми страждаємо від вибухів, від того, що ворог цілиться по цивільній інфраструктурі і , на жаль, час від часу влучає в неї. Від звуків сирен, шахедів, ракет та літаків. Від відключення світла (інколи – води), перебою у зв’язку та інтернеті.

Але не слід забувати, що в деяких містах та селах нашої Вітчизни відбувається суцільний жах. Там набагато гірше та страшніше.

Окупація, бойові дії, взяття в полон... Наразі росіяни вбивають не тільки українців, а й українську культуру. Русифікують Україну та приєднують наші території.

Звичайно, ці майже три роки були тяжкими. Багато рідних, друзів та знайомих виїхали за кордон та в інші міста України. Хтось мужньо став на захист нашої рідної держави. Серед них є і ті, кого немає зараз в живих. Це брат нашої невістки. Його звали Роман, але я його називала дядя Рома. Вічна світла пам’ять. Без батька лишилися його діти, а дружина вдовою. Коли я про це думаю, на душі невимовний біль.

Війна вчить мене, що потрібно цінувати кожен момент життя. Особливо дорожити часом, проведеним з рідними та близькими.

Не вистачить і життя, щоб розповісти про 1000 днів цієї кривавої війни. Поки писала есе і згадувала ці події, наче переживала їх заново. Сльози весь час навертаються на очі.

Дуже хочу миру для кожного з нас в Україні та повернення всіх полонених до своїх сімей. Хочу, щоб добро перемогло зло! Хочу, щоб всі території, окуповані ворогом, повернулися.  

І я вірю в те, що так і буде, бо за ними правда, і з нами Бог.