Ксенія, 9 клас, Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання — Олена

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Жовтень 2024. Майже три роки російські варвари плюндрують мою рідну землю, руйнують міста і села, позбавляють життя моїх земляків.

Від самого першого дня вторгнення росіян, ні я, ні мої рідні, не думали про те, щоб виїхати за кордон, на чужину. Але я ні в якому разі не засуджую тих, хто покинув Україну. Не у кожного вистачить сил дивитись, як нівечать те, що тобі дороге.

Якось дуже швидко я подорослішала, стала самостійною, більш вимогливою до себе, опанувала онлайн-навчання.

Я кожної ночі засинаю в маминих обіймах, дякуючи Богу, що вона поруч, що живі усі, кого я люблю,

що я взагалі маю таку можливість, адже сотні українців позбавлені цього.

А вранці... Вранці мені дуже хочеться повернутися до звичайного ритму життя, хочеться кожного дня ходити до школи, спілкуватися з друзями, малювати десь на природі, а не під завивання повітряної тривоги, читати улюблені книги, мріяти, жити повним життям. Бо наразі я не можу цього зробити, я ж людина, я розумію, що не можу бути щасливою в той час, коли люди в жалобі, бо втратили сина чи батька, коли стискаються серця тих, хто бачить зруйновані рідні оселі, коли старенькі руки з вдячністю тягнуться до волонтерів за буханкою хліба.

Але я — українка, моє коріння глибоко в цій землі, і тому я вірю, я не маю права не вірити, що все буде добре. На мою землю прийде благодатний мир, повернуться ті сильні і мужні чоловіки, які зараз нас захищають.

Моя Україна буде вільною і буде процвітати!