П'ятигорська-Соколова Любов, викладач Великопроходівського ліцею Дергачівської міської ради Харківської області

Конкурс есе "МОЯ УКРАЇНА МАЙБУТНЬОГО"

Почну з того, що моя мала батьківщина – це місто Луганськ. З 2014 року я вже чітко усвідомлювала, що означає для мене слово – МИР.

Як же хотілося тоді, у травні 2014 року, заплющити очі, а розкривши їх, знову відчути тишу і спокій, побачити світло в домівках, воду в крані, а, головне, почути веселий сміх дітлахів, замість скриплячої пустої гойдалки у моєму дворі. А вранці знову піти на роботу звичною дорогою, щоб із щирим серцем розповідати дітям про культурну спадщину нашої Батьківщини красу й милозвучність української мови на своїх уроках.

Минає час… Уявити тоді не могла скільки разів прийшлося збирати валізи… 2021 рік і я остаточно вирішую переїжджати до села Харківської області вчителювати у школі. Я знову виконую справу, якій присвятила половину свого життя.

Та недовго прийшлося радіти….Лютий 2022 – війна…А далі: окупована територія, й вороття до України немає – траса під обстрілом. І знов валізи… хоча й не одразу, бо була надія – от-от все скінчиться й настане той, очікуваний мною з 2014, – МИР.

Долаючи всі перешкоди, я знову в Харкові. Чую щодня вий повітряної тривоги, часом буває дуже гучно, але я розумію: МИР тепер просто так не прийде. Бажаний, очікуваний МИР.

Мир для мене – це мрія про відкриті школи – чисті світлі, із запахом фарби та нових шпалер, наповнені дитячим гомоном, веселим сміхом на перерві та поміркованими напруженими обличчями, над виконанням певних завдань, учнів на уроці.

Мир – це можливість натхненно без перешкод працювати в класі з дітьми, а не сидіти перед монітором комп'ютера, побоюючись технічних негараздів.

Мир – це усміхнені обличчя батьків, які впевнено приводять до школи першачків та спокійно мандрують на роботу, знаючи, що залишили дитину в надійних руках учителя.

Мир – це лагідні й добрі сни, які не перериваються вибухами та необхідністю терміново скочити з ліжка , щоб бігти в укриття.

Мир – це можливість подорожувати будь-яким місцем нашої рідної України, насолоджуючись її неперевершеними краєвидами, пізнавати історію нашого народу, його традиції та звичаї в різних куточках великої непоборної держави.

Я вірю, що мир обов’язково настане. Україна буде міцною, гідною державою, в якій житимуть вільні люди та матимуть можливість вільно вирішувати долю своєї країни, піклуватися про своє майбутнє, наполегливо трудитися та мати хист до духовного й розумового розвитку.

За таких обставин неминучий науково-технічний прогрес нашої держави: будівництво красивих комфортних житлових та інших комплексів за допомогою сучасних комп’ютерних технологій; дороги за європейським стандартом; відкриття нових автоматизованих підприємств, які б забезпечували всі потреби українців, а товари, що вироблятимуться в Україні будуть користуватися підвищеним попитом у всьому світі.

Та головне – це люди, яких багато чого навчила війна: мудрі, працьовиті, самосвідомі, сучасною мовою, «перезавантаженні».

Молоде покоління впевнене у майбутньому, має хист до навчання та опанування різноманітних професій досконало й свідомо.

Просто так треба жити: усвідомлювати, що держава – це кожен з нас, що ніхто чужий проблеми наші не буде вирішувати, що очікувати весь час від когось постійної підтримки не варто. Тоді лиш ми гідні, коли своїми руками будуємо своє сильне суспільство без корупції, вбивств, брехні та війн.

Мій обов’язок – формувати у нашої молоді шанобливе ставлення до своєї національної приналежності, любити свою землю, працювати й гідно жити на ній.