Лисий Олександр, 16 років, 11 клас, Бесідський ЗЗСО-ЗДО

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Захарчук Таміла Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Кажуть, повноту щастя не відчує той, хто ніколи не звідав горя. Про війну я дізнався вже о пів на шосту ранку. Подзвонила з Києва сестра, сказала, що чути вибухи. Спросоння я ще нічого не міг зрозуміти, але потім мама почала дзвонити до рідні. Ірпінь, Київ, Березань, Буча, Коцюбинське. Дзвінки, дзвінки, дзвінки… Їх було, мабуть, більше сотні. І так нескінченно довго тягнувся день…

Сестра сто п’ятдесят кілометрів із Києва здолала за сім годин. А на другий день ми вже зустрічали велику рідню з міцними обіймами й сльозами в очах. Особливо потерпали за дядька Мішу з сім’єю, які не змогли вчасно виїхати з Ірпеня і з ними обірвався зв’язок.

Через тиждень у нашій хаті було як у рукавичці ­― п’ятнадцять чоловік.

І почалися довгі дні, так схожі один на одного ― холодні, сірі, тривожні.

Мама з тьотьою Тамілою ходили кожен день у школу, де була облаштована робота з плетінням маскувальних сіток. Я переймався турботою про своїх племінників: ми разом доглядали кроликів.

На кухні завжди в нас порядкувало три господині.

Ніяких сварок, недомовок… Пізніше до нас приїхали ще одні родичі, які ніяк не могли виїхати з Ірпеня.

Я був особливо вражений, коли побачив, як дядько з багажника машини діставав і діставав хліб ( 20 хлібин!!! ). Кажуть, коли вловили запах свіжоспеченого хліба, то не могли зупинитися, не знали, скільки купляти. Тижні, просиджені в підвалі під обстрілами, далися взнаки: останні шматочки берегли для діток, що там знаходилися.

І я пригадав слова моєї уже покійної бабуні, татової мами. Вона повчала мою маму: «У тебе в обійсті завжди повинні бути про запас сіль, мука і сірники».

Тоді я ніяк не міг второпати, навіщо це. А зараз розумію: вона пережила Велику Вітчизняну війну.

З підручників історії я знаю, що ця війна зовсім не схожа на попередні. Вона жорстокіша, підступніша, яка порушує всі закони ведення війни. Там, де я живу, немає бойових дій і більш ― менш спокійно, але дух війни відчувається у всьому: в повітрі, в думках, в отих маскувальних сітках, мобілізації, звістках із фронту.

Два місяці жили ми великою родиною. Дуже здружилися, зріднилися думками, ненавистю до ворога, вірою в перемогу, радістю про обмін полоненими, підтримкою один одного.

Разом ми пізнали горе і зрозуміли, що таке щастя. Для нас щастя ― це мирне небо, хліб на столі, щирі усмішки рідних. А це буде лише тоді, коли буде перемога.

Для мене щастя ― це перемога! І я вірю у своє щастя!