Блощенко Марина, 14 років, 9 клас, Феневицький ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Салій Тетяна Григорівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ніколи не думала, що доведеться писати про війну. Звикла до того, що живу у мирний час, у мирній країні. Ще 23 лютого я була у школі. Все було, як зазвичай: уроки, перерви. Але наступного дня трапилася подія, яка розділила наше життя на до та після.

24 лютого я прокинулася з гарним настроєм, але батьки сказали, що ми сьогодні до школи не йдемо. Президент Володимир Зеленський повідомив, що на всій території України вводиться воєнний стан. Звичайно, ми всі запанікували і не повірили. Тоді я навіть не могла уявити, на скільки все буде серйозно.

Вже о 05:00 ранку було чути недалекі вибухи. Тато поїхав на роботу. Я, мама і сестра пішли до бабусі, разом планували, що робити далі. Вирішили обладнати погріб. Увечері недалеко від нас було збито вертоліт, а через деякий час ворожий літак. Був сильний свист під час падіння і виднілося яскраве полум’я. Паніка, сльози, страх – це все, що я відчувала в той момент.

Увечері ми сиділи біля погреба, прислухалися – страшенно гула траса. Ворожа техніка їхала у бік Києва. Ніхто не знав, що робити, куди йти.

Уже 25 лютого в наше село заїхали окупанти, які одразу встановили свої правила. Ходити по вулиці жителі села мали право до 18.00 години і у відповідному одязі, а переміщатися на транспорті тільки з білою стрічкою. Наступного дня у селі не стало ні світла, ні води, ні зв’язку. Ми навіть не знали, що робиться за межами нашого населеного пункту, бо нікому не дозволяли виїжджати.

Зі свого двору часто бачили машини з орками, які сиділи з автоматами. Вони кожного дня патрулювали вулиці села. Щодня ми прокидалися о 05:00 годині від того, що над нашим будинком пролітали ворожі літаки. Ми чули й бачили, як летять ворожі вертольоти над нашою річкою Здвиж. Постійно лунали гучні вибухи. Ми спостерігали, як вилітав літак зі сторони Білорусі, випускав ракети та повертався назад. Бачили, чули, але вдіяти нічого не могли…

Окупанти кілька разів привозили гуманітарну допомогу в село, від якої односельчани відмовлялись, але вороги підставляли людям до голови автомати та змушували брати ті продукти харчування, знімаючи все на відео, ніби то вони нам допомагають.

Двадцять восьмого лютого постраждало і моє село від рашистських обстрілів. Було знищено 16 будинків, серед них і будинок мого однокласника. Люди, слава Богу, залишилися живі, бо були у підвалах. Згоріло також наше місцеве кафе «Левада». Спочатку вороги його пограбували, а тоді кинули гранату...

Також орки побували і в моїй школі, вибили всі двері, пограбували класи. Вигнали на вулицю людей, які сиділи у шкільному підвалі. Там були жінки і маленькі діти, які боялися вибухів.

З кожним днем у людей зменшувалися запаси їжі. Ми теж не встигли закупити продуктів. Картопля була, консервація була, але найбільше хотілося хліба! Простого, звичайного, без нічого! Тому всі разом перебирали пшеницю, якою годують тварин, пересівали її, мололи на кавомолці та готувати млинчки з цього темного борошна. Це було дуже смачно!

Дні окупації були однакові – сьогоднішній нагадував вчорашній. Ніхто не міг сказати, скільки часу ми будемо так жити. У кінці березня, ми вже ходили спати до хати, щільно завісивши всі вікна. В останні дні березня нам знову довелося прислухатися – траса гула! Як нам стало відомо пізніше, окупанти збиралися в колону біля нашого села, щоб виїжджати. Знову страх, хвилювання…Відходячи, вони підірвали міст через нашу річку Здвиж, залишили безліч мін, розтяжок.

І нарешті 2 квітня! У село заїхали Збройні Сили України! Щастю не було меж! Плакали всі! Воїни спілкувалися з людьми, пригощали дітей.

Найстрашніше для моїх односельчан закінчилося, але війна триває. Тепер я точно можу сказати, що життя – це найпрекрасніше, що є на світі. Я люблю жити, я хочу жити!