Гулак Марина, 11 клас, Кам’янський ліцей №1, м. Кам’янка, Черкаська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Алексєєнко Олена Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року розпочалася повномасштабна війна, яка змінила життя та світогляд багатьох, і я не виняток.

Я пам’ятаю, як прокинулася о сьомій ранку для того, щоб збиратися в школу, а бабуся каже мені, що розпочалася війна. Київ обстрілювали. Тоді я навчалася дистанційно, і це було особливо психологічно складно, оскільки мій розум захопило хвилювання за маму і тата, які працювали в Києві. Їхні життя були в особливій небезпеці, їм не вдавалося виїхати з міста. Ми з бабусею не знали, що вони будуть робити, чи вдасться мамі та татові виїхати, і чи живі вони взагалі.

Тоді я була не в змозі переглядати жодної новини. Через два тижні я нарешті змогла побачити їх вдома — їм допомогли сусіди із Києва. Ми всі були дуже виснаженими, але раді були бачити одне одного.

Повітряна тривога поширювалася на Черкаську область, іноді ракети збивали над нашим містом. Ми з сім’єю збирали всі найнеобхідніші речі, тепло одягалися, брали домашніх тварин і йшли в погріб. З роками це не змінилося. Двоє моїх родичів на війні, і вся моя родина дуже за них хвилюється.

Майже кожного дня з’являються різні новини, і кошмари війни, які трапляються щодня, мене дуже лякають, але я намагаюся сподіватися та вірити в кращу долю для України та українців.

Зараз я навчаюся в школі, повітряна тривога іноді це ускладнює. Я вивчаю весь матеріал, щоб у майбутньому отримати вищу освіту. Важливим досвідом за цей вересень для мене було спілкування з волонтерами, які приїхали в моє місто. У парку вони влаштували благодійну акцію, пригощали нас безкоштовною піцою та напоями.

Ці волонтери з Великої Британії. Вони мають там свої домівки та сім’ї, але приїхали в Україну і вчили українську мову для того, щоб допомагати українцям і підтримувати їх.

Вони були дуже приємними людьми. Я захоплююсь нашими волонтерами та захисниками, я б хотіла допомагати українцям так, як вони.

Моя мама все ще працює в Києві. Їй теж, звісно, доводиться бігти до найближчої станції метро. Я молюся за те, щоб вона була в безпеці під час кожної повітряної тривоги.

Для мене війна — це страх, це хвилювання за рідних та за власне життя, поранені та зламані долі багатьох людей. За тисячу днів війни я зрозуміла справжню цінність миру та безпеки.

Я сподіваюся на перемогу України, що війна якомога швидше закінчиться. Я хочу жити в мирній та вільній Україні.