Двічі тікали від війни. У 2019 з Донецька, коли втратили будинок, і у 2022 році з Лиману. Покинули родичів, втратили все. 

Діти більше року спали на розкладачках на кухні, бо квартира була така маленька, що ніде їх було поставити.

24 лютого начальниця сказала, що почалась повномасштабна війна. Я працюю бухгалтером на залізниці. Тоді надішла телеграма про евакуацію керівництва і архівів. Наступного дня почалися обстріли м. Слов'янськ. Я дуже переймалася, що потяг відмінять. Він йшов із Слов'янська. Я сказала дітям, що війна почалась і до школи вони не підуть, ми їдемо з міста. Вони були у шоці, що нам вдруге доводиться тікати. Але я не хотіла, що б вони знову сиділи під обстрілами.

Найстрашнішим був день, коли у Донецьку через вулицю від нас згорів дім із сім'єю. Ми намагались якось загасити його, бо пожежники не приїжджали до нашого району.

Донька пам'ятає як вона схопила брата і залізла під стіл з переляку.

Пережиті події не минули безслідно для здоров’я дітей: вони ніяк не можуть вилікуватися від шелущіння шкіри голови через нервові розлади. Донька до 14,5 років не могла позбавитися нічних нетримань. Лікарі проводили обстеження, приписували ліки, але нічого не допомагало. Нещодавно стало трохи легше. Невролог підібрав ліки нарешті.

Але якщо вони нервують через щось, шелушіння повертаються.

У Донецьку довго не було води. Привозили технічну цистернами. Намагались запастись нею. Збирали дощову воду, набирали у ставку неподалік. Питну купували у магазині.

Ми не змогли нічого вивезти із собою з Лимана, все згоріло.

Коли тікали потягом взяли лише кішку і по одній сумці на кожного.