Мені 41 рік. У мене є мама й син. Ми з Маріуполя. Я працювала на комбінаті Ілліча. У перший день війни приїхала на роботу, але майже одразу відпросилася додому. Громадський транспорт майже не ходив, і вибухи ставали потужнішими. 

Ми близько року провели в окупації. Я не могла отримати медичну допомогу, а син – навчатися. Ми виїхали у січні. Раніше не мали такої можливості. 

13 лютого я приїхала з Моршина, де проходила лікування. До початку війни пропрацювала зовсім мало. У нас не було ні фінансових заощаджень, ні запасів продуктів. 

У травні з’явилася гуманітарна допомога. Однак потрібно було по три дні стояти в черзі, щоб отримати її.

Волонтери привозили хліб, та по нього також стояли величезні черги. Води не було. Подачу води відновили лише у жовтні, а світло й газ щойно з’явилися. 

Ми мешкали біля поліцейського відділку, тому постраждали у перші дні, коли його бомбили. 25 лютого у нас вилетіли вікна й двері – ми жили в холоді. 

Виїжджати нам з сином допомагали волонтери і знайомі. Ми проходили фільтрацію. Окупанти запитували причину від’їзду. Я відповіла, що мені потрібно лікуватися. Вони радили поїхати на лікування в Донецьк або Ростов. Ми ледь вирвалися звідти. Мама залишилася. У неї зламався телефон, тому спілкуємося через сусідку. Я хотіла передати мамі ліки, але це неможливо. Мамина квартира розбита, тільки якісь речі залишилися. 

Ми зупинилися у Львівській області. Житимемо тут до кінця квітня, а тоді нам буде потрібна допомога з житлом. Раніше нам платила Норвезька рада, а зараз немає виплат. Син ходить у школу. Я лікуюся.   

Дуже хочеться додому. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться.