Перебуваючи у підвалі під час обстрілів, Валерія Олександрівна найбільше турбувалась про дітей і не могла їх залишити. Особливо – старшого сина зі складним переломом ноги       

Десь біля п’ятої ранку я прокинулась: було тривожне відчуття. Серце дуже калатало у грудях без причини, а через кілька секунд через у спальні почала труситись підлога, і вода у акваріумах теж почала труситися. У нас у спальні було 5 акваріумів, вібрація від наростаючих вибухів проходила крізь воду. Діти одразу ж прокинулись, ми всі зрозуміли, що стріляють...        

На час вторгнення у сина був перелом чотирьох кісток, він ходив на милицях. На вулиці була ожеледиця, й усі думки мої були, щоб він не впав, поки ми дійдемо до сховища. Я дуже переживала, та і переживаю зараз за життя моїх дітей та родичів. Війна дуже емоційно на мене вплинула: це постійний сум, хвилювання і стрес.   

Перші тижні я не могла виходити зі сховища. Це був страх. Я не могла пройти додому й приготувати їжу дітям.

Страшно було виходити, страшно залишити дітей, навіть на пів години. Їжу та продукти приносили друзі та свекруха.

Старший син з важким переломом два місяці пробув у гіпсу. Свекруха працювала в гуртожитку, й готувала також на всіх студентів, що залишились в учбовому містечку.

Наша родина розкидана по всій Україні. Після початку війни я дома була два рази - щоб помити голову, діти – лише один раз… Ось уже пів року ми не вдома.

Діти не бачать папу, бабусь. У нас пропали тварини. У нас забрали мирне життя.

Дуже зворушило, що українці згуртувалися і допомогають один одному.       

Я два тижні просиділа у сховищі в одній кофті від спортивного костюму, та й приїхала в ній на західну Україну. У мене, крім цієї кофти й штанів нічого не було, навіть не було у що перевдягнутись - я спала і ходила в ній. І на ніч я не могла ту кофту зняти, бо мені здавалось, що я не зможу швидко одягнутись, якщо прийдеться бігти зі сховища. Щоб було більше часу на дітей.