Сім’я, яка десять років виховувала прийомних дітей, залишилась без будинку і зовсім без нічого

Найтяжче було пережити окупацію. Ми вже потім думали, як звідти вибратися. Пізніше почали нас бомбити. Шокувало найбільше те, що прийшли якісь «освободітєли», і їм ось так просто і легко все вдалося. Куди захотіли, туди і зайшли, що схотіли, те й взяли. 

Ми сиділи в окупації, бо не могли виїхати. З 13 березня почалися обстріли Високопілля, Кочубеївської громади, і ми були в епіцентрі тих подій. Місяць хліба не бачили діти. Було борошно - робили коржики, пиріжки, але ж це - не те. У батька цукровий діабет і гіпертонія, то дуже тяжко було з ліками. Їжа та вода були, ми трохи запаслися. 

Коли ЗСУ відбили Кочубеївську громаду, то в нас з’явився проїзд - саме з нашого села можна було виїхати. 28 березня почався масовий виїзд. У наше село зайшли українські військові і сказали: «Виїжджайте. Забирайте жінок, дітей, старих – усіх вивозьте». 5 квітня ми виїхали. Від нас 28 березня вже колони машин виїжджали, але ми не встигли, бо не було зв'язку. 

Ми на пагорбі жили. З нижньої вулиці дуже багато машин виїхало, а ми про це дізналися лише через декілька днів. У нас не було зв'язку, щоб подзвонити одне одному навіть у своєму ж селі і сказати про виїзд.

Вилазили на горища, на дахи, щоб піймати зв'язок. Це було жахливо. І тільки тоді мені сказали мої знайомі, теж прийомні батьки з нашого села, що вони виїхали і вже в Кривому Розі перебувають. А ми виїжджали пізніше з декількома родинами в Кривий Ріг. Потім чоловіки наші повернулися в село. 

Батьки мої там сиділи ще до 29 квітня. А потім уже конкретно наше село стали бомбити зі сторони Архангельського, і батьки заховалися в погріб. А коли звідти вийшли, то побачили, що в сусідів гараж рознесло на дрібні шматочки. Ось тоді вони просто сіли в трактор і виїхали. 

У Кривому Розі хлопці на блокпостах були шоковані тим, що люди на тракторах виїжджають.

Забрали ми з дому тільки двох собак – хаскі та пекінеса. Наразі вони з нами у квартирі проживають. Були в нас дві корови, бички, телята, телички. І це все десь гуляє на природі. Всі там залишилися. І собаки-дворняжки. Ми ж усіх не можемо забрати. Ще шість котів лишилося, їх теж немає. А два тижні тому наш будинок згорів. Тепер немає ні речей, ні меблів, ні фотографій – нічого, все згоріло в будинку. Все моє життя і все дитинство моїх дітей, яких я виховую. Майже десять років ми - прийомна родина, і тепер нема нічого. Стрес досі є.

В Росії є родичі, з якими ми не спілкуємося. Та що там про Росію говорити? У мами моєї сестра в Дніпропетровській області, яка ні разу не подзвонила і не спитала: «Сестро, може, тобі щось треба – постільна білизна чи посуд?» Навіть не дзвонила і нічого не пропонувала.

Ми просто хочемо повернутися додому, хоча там немає нічого: ні світла, ні газу, ні води. Коли ми приїхали сюди, в Кривий Ріг, діти пішли в місцеві школи. До нас добре тут ставилися, дітей прийняли, навіть підручники видали. Усе було добре. Але ж рідні вчителі, спогади про рідне село… Ми просто хочемо додому. Ми не хочемо жити на чужині.