Коли почалася ця страшна війна, я в підвалах ховалася. Два місяці жила під обстрілами. У нас були буряти в селі, і наші приходили. Були бої. Почали будинки горіти, вибухати. Були бойові дії дуже страшні. Такі вибухи, що нестерпно було поруч перебувати. Я нормально ні жити, ні спати, ні їсти не могла через сильний страх. 

Одні мої діти виїхали раніше в Київ із Осокорівки. А інші діти з Воронцовки не виїжджали. Казали: «Мамо, якщо ти не виїдеш із Осокорівки, ми нікуди без тебе не поїдемо. Хоча по Воронцовці вже били, там на околицях уже не було будинків - їх повністю знищили. Але діти не виїжджали, терпляче чекали, поки я наважуся. А мені все було шкода покидати свій дім. Я навіть город посадила. 

Стріляють, бомблять, а я саджу город. Сподівалася, що все скоро закінчиться. Але воно не закінчилося… 

Я от недавно наважилася поїхати з зятем подивитися на свій будинок. І не могла повірити очам. Годину просиділа у дворі. Те, що все заросло – це одне. Але ж немає даху на хаті. Всі будівлі до єдиної розгромлені. Шифер, скло по всьому дворі валяються. І в сусідів немає будинків. Ні дахів, ні вікон. Я не можу повірити, що село з такої краси перетворилося на руїни. 

Це дуже страшно. У кухні дверей немає, вікон. Стеля падає, бо дощі йдуть. У хаті теж наскрізна діра в передпокої, бо немає шиферу. Усе пробите наскрізь аж до підлоги. Я зайшла, подивилася... Де жити? Куди повертатися? Зібрала потрібні речі зимові, та й поїхали ми назад. Ми з дітьми в Кривому Розі зараз.

Зіткнулася я з діями. У нас російські війська поселилися, буряти. І вони часто по селу ходили. Повно їх було на машинах, на танках. Сидять і у двори заглядають. Це було страшно. Я дивлюся в кухні у вікно і думаю: «Якщо будуть стріляти, то тікатиму». Я в тому жаху ще чотири тижні побула – і виїхала з села.

Усі почали виїжджати масово. І сусід сказав: «Вам на збори – п’ять хвилин». Я схопила, що могла, і поїхала у Воронцовку до дітей. Побула в них три дні, і почалися там обстріли. Приїхали військові машиною своєю, і ми попросили, щоб нас вивезли в Кривий Ріг: мене, дочку і зятя. 

У мене були кури, качки, кози, свині. Я курей лишила так, а свиней та кіз відпустила. Якийсь хлопець прийшов і забрав. Тварин я з собою не могла взяти. 

І моя, і сусідні хати погоріли. Мій дім розбитий. І стрес у мене досі,    тільки-но згадаю це все. У вівторок їздила туди ненадовго, і теж по селу стріляли. Я ховалася в кухні. Сильно стріляли. У селі вибухи були. 

Я вірю в наші Збройні Сили, я вірю в Бога. Наші дуже великі молодці, дуже гарні воїни, і вони підготовлені до цього всього. Я думаю, до весни закінчиться війна.

Своє майбутнє бачу у своєму селі, у своєму домі. Нам допоможуть відбудувати хату. Хочеться, щоб життя було таким самим, як до війни. У нас було дуже щасливе життя.