Смьордов Кирило, 7 клас, Попаснянський ліцей № 20

Вчитель, що надихнув на написання — Романова Вікторія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Спочатку, все було добре, цілком звичайний день, похмурий ранок, а температура досягла золотої середини…

Спокійний і тихий ранок перериває безліч вибухів поряд с будинками. В один момент всі люди прокидаються і намагаються зрозуміти: що трапилося, Хто відразу зрозумів — побіг у коридор, за інерцією дотримуючись правила двох стін. Для багатьох це було незнайомо, а дехто не знав, що робити. Хтось губився і панікував, хтось не встиг прокинутися…

Я, десятирічна дитина на той час, просто ставлю собі одне нескромне питання: "що відбувається?". Дивлюсь на те, як мої батьки поспіхом підскакують з ліжок, хапають сонну сестру, біжать у коридор. Одночасно матуся хапає мене за руку і тягне за собою.
Не всі встигли заскочити у підвал або укриття, слухають за межами своєї схованки постійні вибухи, автоматні черги, які через деякий час стають безперервними. Абсолютно нещадна і раптова атака окупантів, без будь-якого попередження...

Але за день все трохи заспокоїлося, хоча було небезпечно виходити на двір. Мешканці будинку гуртуються у підвалах. У перервах між обстрілами, люди намагаються повернутися у квартири, зібрати необхідне. Мій батько теж вирішив піднятися, я пішов з ним. Ми взяли їжу та інші речі, але саме там, я відчув той жах війни, який він є.

Всі будинки в окрузі напівзруйновані, дерева валяються на холодному снігу, снаряди, що не розірвалися, важко відрізнити від звичайних великих гілок дерева.

Та тиша, жахлива тиша, яку перериває ледь чутний вітерець. Він обволікає зруйновані будівлі, затягуючи їх у свої невидимі обійми, ніби жаліючи їх, неживих та поранених.

На третій день після початку, вже всі звикли до постійних вибухів і гулів на вулиці, здавалося, що ніхто вже не боїться, 

знаходить розраду в тому, що чують і розуміють, що відбувається на вулиці.

Багато хто вирішив виїжджати, коли все більш-менш заспокоїться. Ми теж збиралися, але відклали на потім. Люди намагаються чимось зайняти себе. Хтось намагається розважити дітей, які не розуміють, що відбувається, хтось заспокоює стареньких, хтось темному куточку читає молитву. Війна зруйнувала наше звичне сприйняття життя, наш побут, наше дозвілля. Тепер показує зовсім інше… те, чого ми не знали, і до чого не звикли.

Так минув тиждень, начебто непомітно, але в пам'яті залишився назавжди. Ми прийняли той факт, що живемо і опинилися не в той час і не в тому місці. Ми не жили, а намагалися вижити. Ті, хто підловив момент, виїхали з міста в безпечне місце.

На вулиці замість вибухів вже чутно лише автоматні черги та звуки військової техніки, яка проїжджає поряд з будинками. Всі налякані здаються спокійними, навіть діти, здається, не лякаються звуків, сприймають це як належне.

За два тижні ми з родиною вже були готові виїхати. 

Евакуюватися нам допомогли волонтери, шкода, що собаку довелося залишити бабусі та дідусеві, які все ще відмовлялися виїжджати.

Нарешті нам вдалося відпочити і спокійно видихнути. Ми виїхали з рідного міста, в якому народився, як і мої батьки. Нам шкода було нашого будинку, втрати друзів, рідного міста. Війна розкидала багатьох рідних і знайомих по всьому світу, і, можливо, ніхто більше не зустрінеться.

Два тижні холоду, два тижні бруду... голодні. У нас назавжди ця ситуація залишиться не лише у спогадах, а й у серці. Десь там, на темній полиці душі, вона згадуватиметься у важкі моменти, щоб зрозуміти, коли було насправді важко.

Минуло вже 1000 днів з початку цього кошмару, а він все ще відбувається і не видно йому краю. Єдине, що ми можемо робити — це чекати чуда — перемоги! І намагатися бодай щось для цього зробити.