Вакулюк Софія, 11 клас, Гнідинський ліцей імені Петра Яцика

Вчитель, що надихнув на написання — Сукач Ганна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте число назавжди та невідворотно змінило наші долі. У когось забрало можливість виїжджати за кордон, а у когось – життя близьких.

Люди почали похапцем виїжджати з країни, лишаючи свої домівки на невизначений час. Дехто почав займатися розвезенням гуманітарної допомоги ̶ хтось, хто мав найсміливішу вдачу — став до лав Збройних Сил України. І

я вважаю, що саме завдяки нашій згуртованості тоді, наш народ зміг вистояти.

Перші дні війни зустріли нас невимовно смертельним холодом, що охопив кожну домівку. Я досі пам’ятаю ті темні вечори в хаті, які просиділа біля грубки. Ті перші безсонні ночі за переглядом новин, очікуючи закінчення війни за двадцять чотири години. Ми всі були розгубленими і ніхто не знав як діяти. Ти прокидався з однією думкою: «Вижив». І, напевно, ніхто вже не забуде всього того, що нам принесла сусідня країна.

Ніхто ніколи не пробачить жодне вбивство, що було здійснено цією нацією.

Перший тиждень до нашого й сусідніх сіл геть не завозили продуктів. Якщо щось і було, то його миттєво розкуповували. Мені це нагадувало більше зомбіапокаліпсис чи щось із роду фантастики. 

Згадую, що коли потроху почали завозити хліб, люди годинами стояли в черзі, щоб взяти собі по дві буханки.

Десяте березня. Ранок. День зустрів нас ранковими обстрілами, що, здавалося, не припинялися ні на секунду. Ми з сім’єю не мали чіткого плану виїзду чи щось таке. Нам просто треба було побачити близьких. О дванадцятій годині

ми виїхали з рідного села не знаючи на скільки від’їжджаємо і коли повернемося.

Я взяла тільки найнеобхідніші речі на перший час, що вмістилися в один рюкзак. Це мала бути довга поїздка, тому ніхто не набирав багато багажу, щоб справитися з його перенесенням.

Ми їхали крізь села, міста навіть не знаючи де, власне, їдемо. Адже на початку повномасштабного вторгнення прибрали всі знаки розпізнавання, що і включали в себе назви вулиць чи номерні знаки. Нам допомагала тільки електронна карта у пошуку потрібних адрес. А поки за вікном нашої машини все темніло, а ми ще навіть і близько не наближалися до цілі. Час спливав і раптом колеса нашої автівки підбиває яма. Проїхавши декілька метрів, ми зрозуміли, що пробили колесо. І так ми стоїмо на самотній трасі, близиться комендантська година і час йде на хвилини. Раптом повз нас проїжджає машина та зупиняється з питанням чи не треба нам допомога. Допомога таки треба. За хвилин п’ятнадцять нам всім таки вдається поміняти колесо, хоч і в складних умовах відсутності домкрату. Пізніше через цих же людей ми виходимо на зв’язок з іншою людиною, яка мала дати нам прихисток на ніч, щоб десь це все перечекати. Ми приїхали в місто, коли вже була комендантська година. І тут, за цілий день ми маємо змогу нормально поїсти та заснути не в машині, а в теплому ліжку. Хоча я й не могла заснути тривалий час через шум вантажівок з головної траси, але я була вдячна світові, що поки не чую обстрілів. Саме після цього я зрозуміла цінність нашої єдності. Тоді вона для нашого народу була безцінною, поки хтось «не назвав більшу суму».

Кожна наша історія про пережите важлива. Не залежно від її емоційного наповнення чи вражень. Але одне я знаю точно – ми ніколи не будемо такими, як раніше. Війна зламала, роз’єднала та розбила багато доль і нічого вже не буде як раніше.

Людей не воскресиш, деякі будівлі не відновиш. Все, що нам залишається – вірити в майбутнє.

Що ніколи знову не побачать подібного наші діти.