Мені 82 роки. Живу в селі Василівці Миколаївської області. Спочатку не повірила, що на нас росіяни напали. Ми ж брати! Не може такого бути!

Я була в окупації до 12 липня, а тоді виїхала у Вінницю до дітей. Син був один в Вінниці, а інший у Луцьку з дітьми. Я сама виїжджала. Коли росіяни пішли з Василівки, тоді я й повернулася додому.

Хату розвалили мені повністю в неділю. Влучили в дім, дах зняло, двері, вікна – усе! Це було на Великдень. А я в церкві була. У мене тут є у дворі кухня - я тепер в ній живу. Оце на старість - таке життя.

Я в самому центрі живу. Та церква - біля мене. Дітей убили. Дітям було 17 і 18 років. Багато було людей, бо два похорони були. Ці діти з Павлівки. Поряд це село. Їх заносили в школу, а тоді поховали на кладовищі. 

Скоріше б та війна закінчилась. Чекаю, щоб тільки перемогою наших хлопців-захисників.