Я народилася в Снігурівці й постійно живу тут. Мені 74 роки. Діабетик. Мало пам'ятаю, тому що в мене з пам'яттю проблеми. 

В перший день війни була вдома. Ми по телевізору почули, що війна розпочалася. Згадала маму свою, бо вона війну пережила. А тепер і мені прийшлося, і донечці моїй, і внучці. 

Не скажу, що я голодувала, але недоїдала. Грошей не було. Пенсію не могла отримати. Якийсь запас був: овочі, борошно, олія. Но тому й жила: на коржах, на супах без нічого, на кашах. А коли вже пенсію отримувати почала, тоді трошки легше стало. 

Спочатку всього вистачало, а потім закінчилися мої пігулки, і я почала погано почуватися. Пам'ять погіршилася й розум. Як діабетику жити без інсуліну? Довелося звернутися до росіян по допомогу. Стало трошечки легше. А до того думала, що помру.

Мій чоловік давно помер, син і брати теж, тому у військо нікого з моїх близьких родичів не забрали. А за знайомих і за дальніх родичів дуже переживала. 

Я і так сива, а тут - стріляли в ліцей, а поряд якраз п'ятиповерховий будинок, де моя дочка з внучкою квартиру мають. Можете собі уявити, як я почувалася? Потім дочка подзвонила й каже: «Мамо, ти чула, що бомбили школу?» Вона плаче, я теж.

Тільки трошки люди стали оговтуватися, як вони знову почали. Ніяк не відчепляться від нас.

Я живу при в'їзді в місто, недалеко від залізничої станції. Гуркіт чула, коли техніка відходила. Спочатку не зрозуміла, а потім уже люди стали казати, що наші погнали рашистів. Звичайно, стало радісно. Тільки переживала, щоб вони нам наостанок нічого не накоїли. 

Бачу майбутнє тільки у своїй рідній Україні. Хочеться жити так, як до війни. Я не знаю, як виживають люди, яких постійно обстрілюють. Мене Бог милував: тільки трошки шибки тріснули, і верх басейну посипався. Але нерви вже зіпсовані, бо постійно бахкають тими снарядами. Хочу, щоб закінчилася війна, й настали спокій та тиша в нашій країні.