Головань Вікторія, 9 клас, Уманський ліцей № 1 Уманської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрюшина Мар'яна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо заглибитися в історію України, можна зрозуміти, що більшу частину свого існування нація перебувала у війнах. І не тому, що нападала першою, а тому, що кожен хотів захопити наші родючі землі, відібрати собі зручно розташовану територію, знищити мову і культуру.

На жаль, навіть у ХХІ столітті це не припинилося. Усім відома дата 24.02.22. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.

Російська армія продовжує знищувати українські міста, а найголовніше - забирає мрії та життя людей. Діти, народжені після 2014 року, ще ні хвилини не прожили на мирній землі без війни. На фронті кожного дня гинуть молоді хлопці та дівчата, справжні герої й патріоти нашої держави, які не побоялися взяти до рук зброю та стати на захист країни.

У цьому есе я хочу розповісти свою історію війни.

23 лютого ввечері я ще жила в тихій і відносно спокійній країні. Готувалася до самостійних робіт у школі, планувала зустріч з близькими. Проте у росіян були свої плани. Ще з 21-го лютого вони стягували техніку до кордонів, споряджали літаки ракетами та цілеспрямовано готувалися руйнувати життя людей. Ранок того дня, мабуть, я не забуду ніколи. Вибухи. Паніка. Повідомлення «Ти як?». Нерозуміння, що робити та як жити далі.

Залишатися чи покидати домівку? В одну секунду життя розділилося на «до» і «після». Саме тоді я зрозуміла, що таке страх…

Читаючи новини про звірства росіян на нашій землі, я, будучи дванадцятирічною дівчинкою, не могла усвідомити, що таке можливо в наш час. За місяць війни для мене стали звичними звуки сирени та щоденні походи до бомбосховища, але не стало звичним і зрозумілим, що на таке здатні люди. Люди, які весь час називали нас «братнім народом», змогли так просто й безкарно окупувати міста та катувати людей.

Весна. На свій перший день народження під час війни я отримала найцінніший подарунок — день без жодної тривоги.

У цей же час я та моя сім'я починаємо займатися волонтерством: донатити, закривати потреби волонтерських штабів, плести сітки. Спостерігаючи за щирістю намірів і злагодженою роботою українців, я вкотре пишаюся нашими людьми та країною, у якій живу. Проте в серпні 2022 року до нашої громади масово почали надходити страшні звістки — майже щодня гинули хлопці, і, на жаль, одним із них став мій двоюрідний брат - Сирота Артем. Йому обіцяли відпустку, у яку він хотів одружитися зі своєю коханою дівчиною, створити сім’ю та жити далі.

З кожним днем обстріли ставали дедалі страшнішими, почалися масовані і комбіновані атаки. Їх ціллю були не воєнні об’єкти, а розгромлені електростанції, житлові будинки, як внаслідок – знову смерті людей.

Щоб підкреслити своє ставлення до українців, 21 вересня, на День миру, коли під час війни прийнято припиняти обстріли, росіяни влаштовують масовані атаки.

Зима. Найскладніший період. Дні без води, світла, тепла й нормального зв’язку. Сидячи в темряві і дивлячись на свічку, починаєш замислюватися про минуле життя. Життя «до»… Безтурботні часи. Хіба так важко було тоді цінувати те, що маємо? Радіти благам цивілізації, частіше телефонувати рідним і навіть можливості спокійно піти до школи. Весь цей час жахливі новини і звістки не припинялися. Але одного квітневого ранку уманці відчули війну ще ближче.

Під час чергового масованого обстрілу, о 4:20 ранку 28 квітня 2023 року російські війська завдали ракетного удару по Умані. Дві ракети Х-101 влучили в дев’ятиповерховий будинок.

Унаслідок удару загинуло 23 особи, з них – 6 дітей. Тіло однієї людини так і не знайшли. Найважчим було бачити тих, які втратили все, що мали. Особливе співчуття викликала жінка, яка зі своєю сім’єю в 2014 році втекла від війни на сході, і під час удару одночасно втратила двох дітей.

1000 днів вся Україна живе у війні. Я безмежно дякую всім, хто не стоїть осторонь війни. А славним синам і дочкам України - низький уклін!