Левчук Анастасія, І курс, Луцький педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Тетяна Юріївна Бортнюк

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перед тим як почати писати це есе мене накрило хвилею сумнівів, чи варто мені його взагалі писати та й, про що ж розповідати, адже я ось тут на заході, а війна там на сході. Та обдумавши все декілька разів, твердо вирішила, що так звісно є, адже хоч і бачила війну не на власні очі, але теж її відчула, тож мені слід теж написати про свої тисячу днів війни. В день коли все почалось я, як і завжди збиралась до школи, аж поки молодший брат не вирішив увімкнути телевізор.

Почалась війна, оголошено воєнний стан, фрази які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті та після яких світ завмер,

паніка, страх і нерозуміння, того що буде далі, зі мною та моєю сім’єю огорнули мне, і ще дуже довгий час не хотіли відпускати. Через деякий час, я дізналась, що мій дядько вирішив піти до війська, ще одна хвиля страху застала мене так раптово і вдарила що є сили.

Було неймовірно тяжко розуміти, що він зараз далеко боронить нашу країну ризикуючи своїм життям, адже я і досі так люблю ті моменти коли ми в дитинстві приходили до нього в гості і він охоче розповідав нам різні історії.

Тож з моменту коли я дізналась про його рішення я постійно відчувала неспокій на душі особливо тяжко було коли бабуся і, на даний момент уже покійний, дідусь, розпитували чи ми не знаємо де їх син, мій дядько знаходиться, чи в безпеці, чи вистачає йому там всього, чи можливо він розказав нам щось, що їм не розказав, щоб вони не хвилювались, а він розказував, іноді звісно коли можна було і це не несло їм ніякої небезпеки,

розказував в яких гарячих точках він був але ми просто не могли їм розказати про це, не могли бо боялись, що в них серце не витримає від того жаху що він переживав щодня.

Було ну дуже тяжко зберігати обличчя таким же усміхненим як раніше і не розплакатись коли твої любі бабуся та дідусь з надією й водночас острахом в очах тремтячим голосом питають чи не говорили випадково батьки, що дядько їм щось розповідав. Йшов час і як би лячно це не прозвучало, але потроху я звикала до повітряної тривоги, дистанційного навчання, до того, що деякі мої друзі, знайомі виїхали за кордон у пошуках того, що у нас жорстоко відібрали, спокою та безпеки, дуже лячно було думати що, якщо війна прийде і до моєї домівки, в моє рідне село,

тоді й мені доведеться теж як і багатьом іншим покинути дім в якому я виросла, де зберігається стільки приємних спогадів та моментів,

і це все може просто зникнути в один момент... Єдиним, що трохи заспокоювало і приносило радість була, допомога військовим. Моя школа організовувала різні ярмарки, концерти на яких збирали кошти в підтримку військових, також ми плели маскувальні сітки. І я була, і є дуже щасливою, що змогла хоч чимось їм допомогти. Та 

найбільше мені запам’яталось коли до нас в село приїхали військові на відпочинок, і ми з мамою та сестрою готували для них різноманітні смаколики, мама запитувала в них чого вони б хотіли. І ми на вихідних, але частіше серед тижня готували для них.

Це було неймовірно, розуміти, що ти комусь приносиш радість та даруєш тепло своїм готуванням, бо як казали ці військові їм дуже не вистачає домашніх страв. Та ось нове потрясіння ми дізнались що одного з військових, що повернувся на службу раніше, вже немає в живих, це дуже тяжко переживати коли ти розумієш, що ось зовсім нещодавно готувала для нього, бачила його десь на вулиці завжди усміхненого. Після цієї звістки його побратими, що ще залишались у нас в селі на декілька днів, вже не були такими веселими, не жартували як раніше і це ще більше ранить серце. Коли вони повертались назад ми наготували дуже багато різної їжі їм в дорогу, пам’ятаю якими щасливими вони були 

це неймовірні відчуття бачити їх щасливі усміхнені обличчя,

через стільки часу після тієї трагічної звістки. Тож ось моя тисяча днів війни. Мій шлях.