Дружина В’ячеслава працювала у Маріупольському шпиталі й потрапила в полон. Довгі пів року рідні вимагали її повернення, а про те, що обмін відбувся, дізнались з новин

Ми мешкали під Маріуполем із дружиною і двома молодшими дітьми. Доросла донька вже заміжня, жила на Львівщині. Дружина працювала в Маріупольському шпиталі. Я працював страховим агентом. До початку військових дій було нормальне життя. 

Коли почалася велика війна, дружина попросила, щоб я вивіз дітей до доньки на Львівщину, а сама залишилася в Маріуполі на роботі. Дітей я до доньки вивіз, а назад повернутись не зміг. Дружина залишилася в Маріуполі, була в шпиталі й допомагала військовим і цивільним. 12 квітня було два роки відтоді, як вона потрапила в полон. Через пів року її звільнили. Зараз ми ВПО, переїхали. 

У перший день повномасштабної війни о 5 годині ранку в нас у Нікольському було чути вибух і скло затряслося. Вибух був потужний. Це були прильоти по Маріуполю, по військових частинах. Потім зателефонувала дружина з роботи. Сказала, що почалась війна і потрібно вивозити дітей. Я відразу поїхав до її матері й запропонував із нами виїжджати, але вона відмовилась, бо була хвора. Я поїхав на заправку. Уже були черги за пальним. 

Поки я стояв за паливом, десь о пів на дев’яту був приліт і почало все вибухати. Люди почали тікати. Я так і не зміг заправитися. В баку було трішки пального. Приїхав додому, взяв тільки чемодан із паперами та деякі речі дітей, і ми виїхали. Поїхав до свого брата під Токмак. 

Ніхто не думав, що все так вийде. Думали, буде як завжди: постріляють, і все закінчиться. Ми у брата переночували і побачили, що вибухи почались із боку Мелітополя. Донька і дружина дзвонили, поки був зв'язок, і казали, щоб ми все-таки їхали на Львівщину. 

Буквально через пів години після того, як я виїхав від брата, туди вже зайшли росіяни. Виходить, що ми вибралися вчасно, нам пощастило. Потім майже добу провели в дорозі, тому що були неймовірні затори. 

Поки добралися до доньки, зв’язку з дружиною майже не було. Востаннє зв'язок був 4 березня, а потім інколи з чужих телефонів надходили повідомлення, що вона жива. 12 квітня дізнався, що їх узяли в полон на заводі Ілліча – поранених і всіх працівників шпиталю, які залишилися там. І почалася наша боротьба за те, щоб повернути дружину… 

17 жовтня відбувся обмін. Нам ніхто нічого не сказав. Дуже тяжко боротися за рідних, які в полоні. Це зможуть зрозуміти тільки ті, хто це переживає і проходить. 108 жінок тоді обміняли. Ми про цю подію дізналися десь о дванадцятій, а близько сімнадцятої з’явилась інформація, що обмін пройшов. Дружина зателефонувала о 19:30 і сказала, що вона вдома. Виклали фото в інтернеті, і я вже бачив, що вона вдома. Наступного дня я помчав туди, куди їх привезли. Був там уже на вечір наступного дня. 

Ми сподіваємося на те, що вся ця війна закінчиться Хотілося б повернутися додому, але, дивлячись на те, що там відбувається і як поводяться люди, з якими поряд прожив майже все життя… Хочеться повернутися туди для того, щоб провідати могили своїх батька й матері та батьків дружини. Тещу поховали чужі люди, тому що дружина перебувала в полоні, а мене там не було. Хотілося б потрапити додому, щоб провідати могили. Дай Боже, все закінчиться – і будемо жити далі.