Анастасія Дмитрівна виїхала з чоловіком і дитиною з Сєвєродонецька в кінці лютого. З того часу вона жодного разу не бачилася з мамою бабусею, братом та своїми подругами

Мені 29 років. У мене є чоловік і дворічна дитина. Ми мешкали в місті Сєвєродонецьк Луганської області. Виїхали звідти 27 лютого. Спочатку були в Дніпрі, а зараз живемо в місті Жовті Води. 

Найскладніше було знайти житло через високий попит на нього з боку переселенців і через високі ціни. Ми кілька тижнів винаймали житло подобово, поки не орендували квартиру на тривалий термін. Складність полягала в тому, що ріелтори, до яких ми зверталися, просили високу плату за свої послуги: 100% від місячної оренди помешкання. Потім ми наштовхнулися у соцмережах на канал ріелторів міста Дніпра, які безкоштовно займалися пошуком житла для переселенців із Донецької та Луганської області. Вони допомогли нам знайти квартиру. Ми безмежно вдячні цим добрим людям. 

Більше за все мене шокувала жорстокість російських військових. Як мама та жінка я була дуже шокована історіями про зґвалтування і вбивства, про які дізналася з Інтернету. У росіян немає ні поваги, ні співчуття навіть до літніх людей, дітей і жінок.

У цей складний час є й приємні моменти. Наприклад, коли хлопці з нашого міста, яких я знаю особисто, стали волонтерами й допомагали людям із Луганської та Донецької областей. Вони власним коштом і за матеріальної підтримки своїх друзів привозили їжу й медикаменти. Це було в перші дні, коли ще не надходила гуманітарна допомога. 

Дуже сумно від розлуки з рідними й знайомими. Немає можливості побачитися з бабусею. Друзі й подруги зі своїми дітьми роз’їхалися – нам з дитиною нема з ким погуляти. Але добре, що є Інтернет і відеозв’язок – спілкуємося за їх допомогою. 

Дуже хочеться, щоб уже цієї весни ми перемогли й почали відбудовувати свою країну. Хочеться скоріше зустрітися з мамою, бабусею та молодшим братом, яких я не бачила з лютого. А ще хочеться, щоб люди порозумнішали й жили в мирі, а не витрачали сили й кошти на війну.