Мені 55 років. У мене є мама, чоловік, син, невістка і двоє внуків. Ми мешкаємо в місті Охтирка Сумської області. Під час війни наш район міста постраждав найбільше, бо тут знаходяться військові частини й ТЕЦ. Виїхати ми не могли, тому що моя мама – інвалід. Вона майже нічого не бачить і пересувається лише з ходунками по хаті. 

До середини березня у нашому будинку було 16 осіб: моя сім’я, а також близькі друзі та знайомі. Більшість з цієї кількості людей – діти. Ми ховали їх у погребі. Облаштували в ньому теплі місця, забезпечили світлом. Ми з чоловіком знаходилися поряд з мамою в будинку. Були такі моменти, коли навіть прощались одне з одним, але, слава Богу, пережили. Будинок трішки пошкоджений. Та головне, що він придатний для життя.

Після останнього бомбардування невістка вивезла дітей за кордон. Дуже сумно, що ми їх не бачимо, але їм там безпечніше.

Ми з чоловіком і сином залишаємося в Охтирці, працюємо. 

Нам вистачало продуктів завдяки підсобному господарству. Але морально було важко. Над містом кружляли ворожі літаки й скидали бомби. Артилерія також працювала. Найпотужніші обстріли були з восьмого по десяте березня. Ми зазнали моральних травм. Ще довго будемо смикатися, коли поряд проїжджатиме вантажний автомобіль.

Мрію, щоб не лише мої діти й онуки, а й усі українці жили спокійно й назавжди забули про війну.