Я мешкаю в місті Лебедині разом із татом-пенсіонером, якому 97 років. Мені 54 роки. Пам’ятаю, як прокинулась зранку і побачила по телебаченню, що на нас Росія напала, а потім була сирена.

Найстрашніше - це обстріли. Було моторошно, дуже страшно, коли обстрілювали з літаків, кидали бомби на нас. Це - найважче. А провізією нам допомагали: було що їсти й пити.

Шокує, коли гинуть мирні люди. Зруйновані будники теж шокують. 

Донька виїхала на Західну Україну до знайомих, а ми з батьком тут залишалися, допомагали нашим військовим. Бачили військові дії, тож стикнулися з психологічними проблемами. Було дуже страшно.

Я думаю, що наші хлопці скоро відженуть росіян. Ми віримо в перемогу. Буде все добре: звільнять нашу Україну від загарбників. Віримо в краще: ми переможемо і відновимо нашу країну. Не швидко це буде, але все прийде тільки гарне.