Мені 25 років, я з села Олексіївка. Є чоловік і трирічна донечка. 24 лютого я збиралася на роботу в дитячий садок разом із дитинкою. Нам зателефонували і сказали, щоб виходили на роботу без діток, а там все розповіли.

Страх за дитину – це найважче. Наше село постійно обстрілюють танки, артилерія, ракети. Дуже страшно, ми бігали в підвал. Смерть людей найбільше шокує.

Через сильні обстріли ми виїхали, але недалеко - у місто Покров. Тут більш-менш тихо зараз. Я працюю, нам виплачують заробітну плату. В місті є що купити і за що купити. З рідними спілкуємося, як і завжди. Дехто виїхав із села, але з усіма є зв'язок.

Мене до цих пір панічні атаки переслідують. До вибухів не можна звикнути, тож психологічно дуже тяжко.

Війна закінчиться нашою перемогою, а коли - не знаю. Хотілося б жити в мирі, не чути вибухів, щоб діти спокійно ходили в садок, у школи, щоб навчалися.