Шумидуб Ілля, І курс, Лисичанський гірничо-індустріальний фаховий коледж, м. Черкаси

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лазарєва Альона Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я народився в самій колисці Донбасу — у місті Лисичанськ. Навчався в міській гімназії №9 — це моя улюблена школа, яка навчила мене багато чого. Спасибі моїм вчителям! Жив, ріс, було все добре — і тут почалася війна.

Прокинувшись вранці, я почув по телевізору, що російська армія наступає на Київ. Через кілька днів у нашому місті теж стало голосно — вони почали наступати й на нас. Ми ночували в підвалі, намагаючись якось вижити та врятуватися від прильотів, які ставали все ближчими й ближчими.

8 квітня ми домовилися з перевізниками, які вивозили людей до Дніпра. Зібрали необхідні речі, документи та поїхали. Було дуже страшно: постійно лунали вибухи.

Ми їхали двома машинами — однією легковою і мікроавтобусом — на дуже великій швидкості, а навколо миготіло розбите, улюблене моє місто. На трасі, не доїжджаючи до КХП, ми пробили колесо, а в наших диво-водіїв навіть не було запаски.

Вони висадили нас на трасі, зідзвонилися з шиномонтажкою й помчали лагодити колесо. Ми стояли на узбіччі та спостерігали, як рашисти обстрілюють наші території.

Напевно, близько півтори години ми чекали на водіїв, які, вивозячи людей за гроші, навіть не мали запасного колеса.

Втім, поїхали ми далі... Хочу повторити, що їхали ми на дуже великій швидкості. Дороги були сильно розбиті, і ми не пропустили жодної ями — вони всі стали нашими. Поки ми доїхали до Дніпра, на колесах кілька разів вилітали диски. Взагалі, машину вони угробили, але хоч людей довезли.

Приїхали ми до Дніпра, переночували, а вранці вирушили до Києва.

Коли ми приїхали до Києва, місто оговтувалося після військових дій. На вокзалі було дуже багато поліції, проводили перевірку документів. Наш потяг запізнився на годину, і ми ледь встигли дістатися до комендантської години. Їхали на таксі. Вулиці були темні, багато блокпостів, їжаків та інших укріплень — було дуже моторошно.

Ми приїхали до нашої знайомої, яка допомогла знайти квартиру й роботу. Ми вирішили залишитися в Києві. До Києва ми приїхали з мамою, а тато ще залишався в Лисичанську.

За два тижні в наш дім прилетів снаряд. Добре, що під час обстрілу вдома нікого не було. Тато зібрався й приїхав до нас у Київ.

Тут я закінчив школу разом із друзями, а згодом вступив до коледжу. Дуже сподіваюся, що війна закінчиться, і ми повернемося на наші тимчасово окуповані території, які стануть вільними.

Слава Україні!