Драганська Ірина, Петродолинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе – Неклій Сергій Валентинович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мир. Перемога. Свобода й незалежність. Сьогодні саме ці слова найчастіше лунають у думках українського народу, виходять з вуст дітей, бабусь та дідусів. Кожен бажає бути вільним й жити у спокою. Чому нас так турбують ці питання?

А ви подивіться навколо. У світі, майже в кожній країні, царює хаос, проблеми – економічні, політичні, міждержавні. А у нас йде війна.

І, на превеликий жаль, зупинити ми її ніяк самі не можемо. Невинних людей вбивають без причини, гине все живе та наші мрії і майбутнє. А нове покоління вважає цілком нормальним більшість тих гріхів, за які раніше могли навіть стратити. Оточення впливає на них, бо вони живуть у цьому жаху. Хочеться вам дещо показати.

Уявіть собі, що ніхто нічого не краде, між країнами немає війн, влада управляє державою так, щоб добре було не тільки їм, а й народу. Як житиме й поводитиметься простий люд? Всі були б щасливі. Перше й останнє дуже складно буде реалізувати. Але мир… Він є надважливим для суспільства, тому його треба впроваджувати найпершим (хоча, як я вважаю, з крадіжками, які здійснюють деякі члени влади, це стає складнішою задачею).

Якщо ми зможемо досягти своєї мети (і я сподіваюсь, що зможемо), то у майбутньому нам просто гарантовані розвиток, безпека, більше можливостей для освіти й науки, стабільність й психологічний комфорт населення (принаймні, люди почуватимуться захищеними).

Знаєте, серед українців, які хоч рік прожили в рідній країні, дуже складно знайти когось, хто не бачив або не чув кроків війни. Вона залишила свій слід у пам’яті кожного. Навіть діти не стали винятком. Особливо ті, хто залишився без хати, без рідних чи без можливостей фізично продовжувати життя як раніше, до повномасштабного вторгнення ворога на нашу територію. І я, не в повній мірі, за що дякую Богові, але також відчуваю на собі цю битву.

Завдяки батькам (зокрема, мамі) я майже рік не чула ані сирени, ані вибухів, бо була за кордоном.

Проте, через те, що сидіти там, знаючи, що на Батьківщині залишились рідні, ми не могли, тому було прийнято рішення повернутися. Приблизно з рік все було так, ніби в нас і не йшла війна, бо обстрілів не було, тільки повітряні тривоги час від часу. Але згодом на Одеську область стали випускати більше ракет. І один з вечорів я пам'ятаю як зараз. Було вже ближче до ночі. Батьки обговорювали якусь тему, а я збиралася скоро лягати спати, коли прийшло сповіщення про повітряну тривогу. Ми думали, що все буде як завжди – десь далеко, майже не чутно для нас. Але не в цей раз. Наша хата знаходиться прям біля поля і, напевно, ППО вирішили, що збивати шахеди десь недалеко від нього буде просто ідеальним варіантом. Ми чули кожен постріл, кожен раз, коли вони летіли над нами. Почувши все це ми вирішили помолитися Богу, бо знаємо, що Він завжди поруч й може зберегти. І поспішаю вас порадувати – все обійшлося. Загиблих й навіть поранених не було. Через менше ніж пів години все закінчилося.

На диво, Господь дав не тільки охорону, а й спокій. Навіть не дивлячись на те, як було гучно, на серці все одно не було тривожно.

На жаль, не кожен вірить у Бога й через це більше боїться за своє життя й безпеку. Таким людям (тобто, майже всьому населенню) дуже потрібен мир. Для них він є гарантією стабільності, гарного життя. Саме тому сьогодні кожен має робити все можливе для перемоги. І я вдячна тим, хто це вже робить. Подяка Богу! Слава Україні! Героям слава!