Пендюра Анатолій, 9 клас, Івановоселищенська гімназія-філія Великокринківського ліцею Глобинської міської ради Полтавської області

Викладач, що надихнув на написання есе – Мироненко Ніна Миколіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це лише розділ в історії. Розділ, що ми написали своїми руками, своїми сльозами, своєю кров'ю. Але це не кінець. Це початок нової розповіді, розповіді про нашу перемогу, про наш нескорений дух.

1000 днів – це 1000 непростих уроків. Це уроки про життя і смерть, про любов і втрату, про вірність і зраду. Це уроки про те, що ми змогли вистояти, що ми змогли зберегти свою душу, свою гідність, свою віру.

Війна. Чому і навіщо? І спливають у свідомості всі реалії цього жахіття.

Чому люди всього світу ніяк не навчаться жити без війни, не можуть усвідомити всю ганебність і жорстокість її походження? Де людяність, честь, порядність, відчуття відповідальності перед людством?

Адже кожна людина хоче жити...

Здавалося, XXI століття. Яка війна? Людство досягло високого рівня розвитку, тому ніякої війни не повинно і не може бути. Але Україна! Моя рідна Україна вже 1000 днів стікає кров'ю своїх дітей.

Цей біль живе в кожному українці. Біль за втрачених рідних, за вкрадене дитинство і неспокійну старість. Моя Україна з усіх сил бореться за право БУТИ!

Нам, як ніколи, потрібно бути єдиними в усьому.

Держава і її люди – це один організм, що зветься Україна, і все залежить від її складових. Адже всі знають: не працює якийсь орган – має слабкість вся система.

Ми всі прагнемо ПЕРЕМОГИ, а це міцне об'єднання всіх, хто хоче Свободи і Незалежності.

...Сьогодні українці об'єднані, як ніколи, бо не вміють покірно мовчати. Кожен на своєму фронті воює за свою незламну країну – і волонтер, і хлібороб, учитель і учень.

Хто ж знав тоді, що 24 лютого 2022 року життя розкололося на дві половини – "до війни" і "під час війни". Здавалося, що це страшне слово назавжди залишилося на сторінках підручників з історії та художніх книг про далеке минуле.

...Російські вбивці руйнують наші міста, вбивають людей, ллють на нашу державу брудні потоки брехні, вишукуючи тут "нацистів", від яких нібито потерпає російськомовне населення Півдня і Сходу. Та доб'ються вони лише одного: російськомовного населення не залишиться. І не тому, що воно загине від таких "визволителів", а тому, що повністю перейде на українську мову спілкування. Для них російська мова стала мовою вбивць і ґвалтівників. Але всім стала зрозуміла мета їхнього вторгнення: вони прийшли знищити український народ, нашу ідентичність, культурну спадщину держави.

Вони ненавидять нас всіма фібрами своєї гнилої душі.

Хочу поділитися однією життєвою історією. Мені розповідали знайомі із сусіднього села Романівка про чоловіка, який ще до війни приїхав доглядати за старенькими батьками. Він жив «відлюдником», бо, живучи в Росії, чув, що українці їдять людей... Лише через декілька років він переконався, що тут живуть працелюбні люди, готові завжди прийти на допомогу. І це він відчув на собі, коли зіткнувся з життєвими труднощами. Під час війни він повністю перейшов на українську мову спілкування.

...Незважаючи ні на що, ми все одно переможемо!

Наш народ працьовитий, милосердний, миролюбний, але не безпорадний до ворогів, які віроломно вдерлися в нашу країну, щоб безжально, цинічно вбивати мирних людей, жінок, стариків, дітей.

Я вірю, що хоч і важка перед нашим народом дорога, та попереду нас чекає щасливе та вільне життя. Вистраждане, виборене, а таке дорогоцінне для кожного з нас.

І це є наш шлях, і іншого в нашого народу немає і бути не може!

Це і мій шлях. Я мрію пов'язати своє майбуття з вибором професії військового.

Сьогодні я дивився на захід сонця, і в його променях бачив надію. Надію на ПЕРЕМОГУ, надію на майбутнє, надію на новий світ, який буде сповнений світла і радості.