Мені 49 років. Безробітна мати-одиначка. Зараз безробітна, бо з війною роботу втратила. 

Страшно за дітей. Зараз дуже переживаю за майбутнє. Жили ми в Донецькій області у місті Дружківка. Переїхали у Костянтинівку.

Ми отримуємо тут гуманітарну допомогу. То сусіди допомагають, то просто чужі люди - так і живемо. Ми тут проживаємо в приватному будинку. Так легше жити: є маленький город, і хтось з сусідів одягом допомагає, хтось - продуктами.

Шокує ось ця невизначеність, гучні вибухи. Дітей лякало все це, але зараз якось ми звикли до сирен, до вибухів. Головне - що цілі і живі.

Мріємо, щоб все добре було в мене і моїх дітей - більше мені нічого не потрібно.