Бутенко Таїсія, 9 клас, Херсонська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 24 із поглибленим вивченням математики, фізики та англійської мови Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ахмад Світлана Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - страшна дата для всіх українців і для мене зокрема. Цей день був непростим, уся моя сім’я була в паніці. Я прокинулася раніше ніж завжди й вже почула, як батьки казали про вибухи. «Почалась війна», - говорили вони. Розмови про війну ширилися напередодні, про це було купа новин. Перші місяці мені було дуже страшно. Особливо запам’ятала день, коли над будинками літали вертольоти. Ми побігли в підвал разом із собакою, але й там було чутно ці гучні звуки. Уночі було ще страшніше.

У травні з вікна ми побачили багато танків та іншої техніки. Дуже переживали, що робити, коли почнуть стріляти.

Сім днів вони стояли неподалік нашого будинка. Одного разу почули свист. Виявилося, що то наші війська поцілили прямо в них. Я раділа, що ЗСУ так майстерно влучили. Час спливав, потроху я вже не так лякалася вибухів і, щоб заспокоюватись, відкрила для себе нове хобі - бісероплетіння. Навіть за відсутності світла я плела, щоб відволікатися від суворої реальності.

Настало літо. 19 липня о 5 ранку ми почали свій довгий шлях з окупованого Херсона.

Їхали цілий день, під час перевірок багажника постійно випадала собача миска й гучно падала на асфальт. Ми хотіли доїхати до Запоріжжя наступного ранку, але окупанти вирішили інакше. Цілий вечір того дня ми простояли в селі Василівка. Люди, які теж чекали черги на виїзд, сказали, що треба їхати в село, яке недалеко звідси, і шукати місце для ночівлі, бо залишатися тут небезпечно. Зупинилися ми в місцевих бабусі й дідуся. Спати і в сусідньому селі було боязко. Ми з татом розмістилися на підлозі, а мама разом з нашою собакою – у машині на подвір’ї. Зранку ми подякували й попрощалися, сподіваючись, що не повернемося сюди.

Але ще чотири дні поспіль нам доводилося щовечора, лягаючи спати, мріяти про виїзд з окупації саме на підлозі старенького будиночка місцевих добродіїв. 

На п’ятий день дійшла наша черга. Ми доїхали до сірої зони, де вороги стріляли по будинках поряд, щоб ще більше всіх залякати. Відкинувши страх і переживання, ми подолати й це випробування. Нарешті довгоочікувана неокупована території, воїни ЗСУ, безмежна радість бачити синьо-жовтий прапор у Запоріжжі. 

Цілий рік ми жили в Києві. Я дуже хотіла додому. На початку червня повернулися в Херсон. 

Уже більше року я живу у вільному Херсоні, сподіваючись, що зовсім скоро закінчиться війна й ми будемо святкувати перемогу, згадуючи всіх, кого немає вже з нами поруч, але завдяки кому ми змогли все подолати.