Онищенко Єлизавета, Лисичанський професійний торгово-кулінарний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гуц Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє життя кардинально змінилося з початком війни. Ще 3 роки тому я не могла навіть припустити, що переїду кудись вдалину від свого рідного дому. Мене звуть Ліза, мені 17 років, і це мій шлях у 1000 днів війни. До того моменту, як почалася війна, у мене було майже ідеальне життя: було багато друзів, дружня родина та великі мрії про майбутнє. Але часи змінюються, і в один день це все змінилося.

В один із днів війни ми збиралися відсвяткувати день народження мого тата, але агресори нас випередили, і один із російських снарядів прилетів у магазин мого батька. Після цього страшного випадку, ми з родиною поїхали до міста Дніпро.

Спочатку мені було дуже важко в цьому невідомому і великому місті, але я швидко пристосувалася. Не дивлячись на всі труднощі, мешканці цього міста тепло прийняли мене. У мене було бажання піти на офлайн-навчання, але через обставини в країні я вирішила з батьками, що це небезпечно для мого життя. Мене не відпускали думки про рідне місто. Мені наче чогось не вистачало… Не вистачало тієї рідної школи, в якій працювали знайомі мені вчителі, з якими у нас були добрі стосунки, мої друзі.

Для мене школа стала другим будинком, який я не хотіла втрачати. І я вирішила залишитися у своїй, але вже дистанційній школі.  

Я познайомилася з нинішніми подругами на заходах, присвячених допомозі підліткам в соціалізації. Ми швидко порозумілися один з одним і у вільний від навчання час почали разом гуляти. Через деякий час у нас утворилася власна компанія друзів. Ця війна залишила величезний шрам на моєму серці, як і у багатьох жителів нашої країни. Це неможливо забути та простити: хтось втратив дім, хтось друзів, а хтось - родину. Ми - сильний народ, і навіть у скрутні часи ми підтримуємо один одного і йдемо до перемоги, незважаючи ні на що!