«Дуже хочеться додому»

Наталія вимушена була евакуюватися з дітьми в Полтаву. Її чоловік залишається в Торецьку, батьків також немає поруч. Жінка дуже сумує за рідними.

Я з Донецької області, жила і працювала в місті Торецьк. У мене двоє дітей. Друга дитина народилася 28 вересня 2022 року, а 6 квітня нам довелося виїхати через обстріли.

24 лютого ми були вдома, у своєму місті. Я була вагітна, працювала в пологовому будинку і збиралася народжувати зі своїми колегами.

Усе було погано, було дуже гучно. Ми це пережили в 2014 році та встигли від цього відвикнути. Але тоді ми були зі світлом і водою, а під час повномасштабного вторгнення все зникло. Вода була в батьків у свердловині. Ліки було дуже складно дістати. Навіть під час операції зі знеболюючого доводилося використовувати тільки анальгін.

Труднощів було дуже багато. Мене на шостий день після операції виписали, і з шестиденною дитиною ми їхали дванадцять годин до Дніпра. Затори були дуже великі, їхати було дуже важко, машина грілася від того, що ми зупинялися постійно.

Старший син виїхав з бабусею на день раніше, а мене вивіз батько своєю машиною.

Мені незручно в чужому місті - дуже хочеться додому, до своєї оселі. З дітьми одній важко дуже. Чоловік залишився вдома, бо він не може поїхати з міста. Батьки також в іншому місці живуть.

Я в декретній відпустці, а тут працюю в приватній клініці. Але це підробіток, працюю тільки у вільний час.

Все буде добре. Я повернусь додому, до свого міста. Я вірю, що навесні буде вже все добре.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/