Сухіна Анна, 10 клас, гімназія «Київська Русь», м. Київ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Борецька Тетяна Григорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна – одна із найжорстокіших подій в історії людства. Незважаючи на всі досягнення й відкриття суспільства, ми не навчились найпростішому й елементарному – жити в мирі. Коли я вчила на історії тему війни, то уявити не могла, що ці сторінки підручника в один день стануть страшними сторінками мого власного життя.

Кожна війна залишає після себе не тільки руйнування міст, скалічені душі, а й забирає життя людей. Ця війна знищила мене.

У свої 5 років, сидячи в холодному підвалі та засинаючи під звуки вибухів і тихий плач мами, я задавалась лише двома питаннями: «За що та заради чого?». Трішки з віком я усвідомила: «Війна — це не про політику та території, війна — це про біль і страждання».

Рідний дім, де робила перші кроки. Школа, куди вперше йшла з батьками, тримаючи їх за руки. Подвір’я, де катала на гойдалці бабуся… Це спогади про вулиці, будівлі, близьких людей, які з часом стають частиною тебе. Я втратила цю частину себе два рази.

Травень, 2014.

За вікном завжди світили яскраві зорі, і я засинала під мамине читання казок. З початком війни все це змінилось та, замість лагідного голосу мами, я засинала під вибухи ворожих снарядів. Дуже часто ми не спали декілька ночей. Ніколи не забуду ті холодні ночі в підвалі: лежала й плакала від страху мамі в плече. Замість овець перед сном, рахувала прильоти.

Коли ми гуляли з друзями надворі і летіли ракети, ми падали на асфальт, закриваючи голову від можливих уламків.

Одного разу бабуся потрапила під обстріл і допомагала постраждалим врятуватись. Як зараз пам’ятаю ту ікону в кутку коридору, дивлячись на яку, усі разом молились за її життя. Я, маленька, закривала вуха й очі, бігла в коридор зі сльозами на очах, тремтячими руками обіймала іграшку, подаровану бабусею — жовтого зайця із червоним бантиком. Пригадую, як тато вночі працював, і в цю ніч сильно обстрілювали місто, аж двері й стіни тремтіли…

— Мам, а з татом точно все добре? Де він? Мамо, ти чуєш?

Свист. Вибух. Крики. Приліт.

22 лютого 2022. Зима.

На ранок я прокинулась від страшних вибухів, приліт був один за одним, горіли будівлі. «Знову…» — подумала я уже у свої 13. Як же сильно я хотіла поговорити із собою п’ятирічною. Поки я думала над цим, почали летіти гради. Я збирала все своє життя в одну сумку, взагалі не усвідомлюючи, що перебуваю в цій кімнаті та бачу близьких — востаннє.

У ту страшну ніч ми майже не виходили з підвалу. Зв’язку, їжі, цілих вікон у будинках та надії на кінець цього жаху не було. Мені здається, у ту ніч я втратила все.

Тривали вуличні бої, за вікном їздили танки та бігали налякані люди. У перервах між вибухами, що були недовгими, ми чули чужі голоси військових. Згодом ми вирішили перший раз піднятись додому та зателефонувати родичам.

Перше, що я побачила — розбиті вікна, так само, як і мої мрії, які так і не дочекались своїх втілень.

Вони так і живуть у тих стінах й досі. Не пройшло й хвилини нашого там перебування, як величезний снаряд приземлився нам під балкон. Хотілося кричати на все горло від страху. Ми впали на підлогу і швидко повзли до дверей.

23 лютого 2022. Ранок. Зима.

Цього ранку ми прийняли рішення виїхати з міста. Це було величезною проблемою, адже багато машин розстрілювалось. Це було неможливо терпіти, бо дивитись на те, як помирають і страждають люди — суцільне знущання. Моє серце обливалось кров’ю кожен раз, як я чула постріли. Пройшло лише декілька годин, а мені здавалось, ніби пройшла вічність.

Ми дізнались, що нібито дали «зелений коридор», і в нас нарешті з’явилась можливість виїхати.

Не вагаючись, ми вибігли з під’їзду, стрибнули в машину, яка чудом залишилась ціла після обстрілів. Я побачила дорогу, якою кожен день прямувала до школи. Крокуючи цією вже напам’ять вивченою та роками протоптаною стежкою, моєю головною проблемою було те, як не запізнитись на уроки, а зараз — як стримати сльози, побачивши трупи на тій самій дорозі.

Немов щось стискає мене зсередини, не даючи вільно дихати. Не бачу нічого — лише образи спогадів, думок і болю.

Раптом відчуваю, як сльози підступають до очей, а внутрішня порожнеча тільки посилює їх потік. Здалось, ніби весь світ зупинився — тільки я, дорога, сіре небо й спалахи на ньому. Такі самі, як спалахи розпачу й несправедливості в моїй душі. Гроза розбиває небо на дві частини, так само, як моє серце розбила ця війна в ті дні.

16 жовтня 2024. Осінь.

Останній мій спогад з рідного дому — це те, як я відкриваю двері кімнати перед тим, як тікати, та ненароком кидаю погляд на стіл, який вже покрився пилом та склом від розбитих вікон, а по центру самотньо лежала та сама іграшка — жовтий заєць з червоним бантиком. Я, не думаючи, схопила його й побігла на вихід.

Спускаючись сходами під’їзду, у моїй голові незмінно з’явилось два питання, які хвилювали мене з 5 років: «За що та заради чого?». Я не знайшла відповідь до сих пір…