Шахова Катерина, 9 клас, школа №22, м. Нікополь

Вчитель, що надихнув на написання есе — Короленко Катерина Ігорівна 

"1000 днів війни. Мій шлях"

Це був четвер. Вранці, як і звичайно, я поїхала у школу. Спочатку я навіть не розуміла, що щось не так, але коли я їхала у школу на автобусі, мені подзвонила мама і сказала, що на тому боці водосховища їдуть танки і мені треба швидко вертатися додому. Я швидко поїхала назад. Мама сказала, що почалась війна. Потім ми поїхали купувати багато продуктів, які довго не псуються. Мама сказала, що я буду жити у бабусі, бо там є підвал.

Навчання було дистанційне. Кожну повітряну тривогу ми бігали в укриття, але згодом ми вже звикли і перестали ховатися.

Але всередині літа наше маленьке містечко Нікополь почали обстрілювати з артилерії кожен день, і ми були змушені переїхати на дачу, яка знаходиться в 30 км від Нікополя. Мама з вітчимом залишилися у Нікополі, бо вони працюють, а ми з бабусею зібрали тварин і переїхали. Дача знаходиться в глуші, туди не ходять автобуси.

Місця на дачі багато, бо те садове товариство занедбане. Багато людей почали зносити свої хатки або продавати. Згодом там не залишилось майже нікого, а бабуся почала викупляти ділянки заради землі, щоб мати великий врожай. У нас з бабусею були кури, коти і кролики. Ми їх забрали з собою.

Спочатку там було досить непогано: ставок, поля, степи, свобода. Немає нікого. Ми з бабусею ходили збирати гриби, копали картоплю, ходили купатися у ставку. Але згодом я почала дуже сумувати.

Батьки приїжджали раз на два тижні, щоб привезти їжу. Я дуже сумувала за мамою.

Настала осінь. Було складно вчитись на дачі, адже там майже не було зв'язку та інтернету, але ми знаходили місця, де ловив інтернет, щоб я могла навчатися. Ставало все холодніше і холодніше. Мені довелося навчитися пиляти дрова бензопилою і колоти їх сокирою.

Кожен день був для мене однаковий і сірий. Кожен день нічого нового. У мене не було ніякої соціалізації, коли вона мені була так потрібна. Я годинами сиділа на гойдалці і сумувала.

Я дуже хотіла повернутися додому хоча б на пару днів.

На Новий рік батьки погодились мене відвести додому. Але після нового року я знову повернулась на дачу. Я кожен день плакала, бо сумувала за своїм життям в мирний час. Але водночас я розуміла, що треба терпіти. Настала весна, усе цвіте, але для мене життя на дачі з кожним днем ставало ще гірше. У хаті інтернет взагалі пропав, на уроки мені доводилось виходити на вулицю. Я дуже сумувала за своїми друзями. Я дуже хотіла додому.

Бабуся вирішила завести качок. Тому ми купили чотири десятки дорослих качок. А потім вирішили завести ще й кіз. У нас з'явилася коза Тамара та двоє козенят. Ми ходили, пасли їх, гуляли, життя стало трохи веселіше, але мені все одно дуже хотілось додому.

У посадку часто викидали кошенят, а ми з бабусею ходили і забирали їх собі. У нас багато котів. Також ми знайшли собаку, яка потім нам народила двох цуциків. Потім до нас приблудилась німецька вівчарка.

Згодом мене стали привозити в Нікополь частіше, поки я майже повністю туди не переїхала. Мені взагалі не було страшно, я навіть звикла.

Я не хотіла більше повертатися жити на дачу, але бабусі допомагати треба, тому я туди часто навідувалась і допомагала. Бабусі дуже подобається на дачі, тому як би ми її не вмовляли, вона все одно не хоче переїжджати назад.

Подруги умовили мене ходити з ними на таеквондо. Мені сподобалось і вже через півроку я поїхала на свої перші змагання в Дніпро.

Там я отримала кубок за перше місце. Потім я повернулася на верхову їзду. До війни я займалася верховою їздою 6 років, але моя тренер пішла захищати нашу країну з початку війни.

Моє життя в Нікополі почало налагоджуватись. Зараз я продовжую їздити до бабусі, щоб допомагати їй і просто тому, що сумую.

Як би це сумно не звучало, але нікопольчани вже звикли до цього жаху. На сьогоднішній день обстріли не припиняються. Нещодавно влучили у наш двір, де ми жили з бабусею. Будинок знаходиться на прибережній зоні і її частіше обстрілюють.

Я дуже хочу, аби війна закінчилася. Кожен день вмирають цивільні і військові. Мені не віриться, що вже 1000 днів війни…