Мені 57 років, живу сама. Діти вже виросли. Я з села Малинівка.
Росіяни зайшли до нас у село, а потім почалися прильоти. Ми залишилися без світла. Розбомбили наші магазини. Дуже близько падало від хати - я боялася туди заходити. Росіяни лазили по домівках і шукали «нациків».
Дуже сильні бомбардування були. Були такі прильоти, що всі шибки вибило. Ми приходили до церкви й сиділи там. Дуже важко було.
У кого машини були, ті намагалися виїхати, діток маленьких врятувати. У нас одна дівчинка взагалі перестала балакати. А я баба стара. Кому я потрібна?
Уже як наші зайшли, то нас евакуювали в сусіднє село, а потім автобусом вивезли до Запоріжжя. Кажуть, у нашому селі вже нічого не залишилося, росіяни все знищили. Пенсії немає, і здоров’я нема, щоб десь працювати.
Мені хочеться, щоб війна швидше закінчилася. Звичайно, нашою перемогою. Та яке вже в мене майбутнє? Ні хати не буде, нічого.
