Косенко Ніна, викладач української мови приватної  дитиноцентрованої школи «ХАБ скул» м. Вінниці, психолог-волонтер від Вінницької міської ради

Війна. Моя історія

В моїй історії немає нічого надзвичайного – це типова історія звичайної людини, яка не може сказати «Це не моя війна»… Ця війна наша – кожного. 24 лютого… Життя кожної звичайної людини в Україні поділилося на «до» і «після», з чітким усвідомленням, що так, як раніше — не буде. Не буде більше сприйняття мирного неба як чогось само собою зрозумілого, а побажання миру – як заїждженого штампу.

Все що відбувалося і відбувається зараз, поділилося на певні етапи, назву яким прийшла лише з часом.

Діти. Відчуття неминучого висіло в повітрі місяць, але значно посилилось, починаючи з 16 лютого – Дня єднання, оголошеного президентом Зеленським. День, в який орієнтовно мала початися війна. Патріотичні заклики лунали звідусюди, але відчувалася певна натягнутість – ми, вчителі, не знали, що говорити дітям. Чомусь починаєш згадувати Януша Корчака, який розповідав дитині казку по дорозі в газову камеру. Які «казки» їм розповідати? Чим заспокоювати? Побачимо. По ситуації.

О 7 ранку дитину розбудила сирена. Треба було щось і якось пояснювати дітям . Заправка. Годинна черга. Літак над головами. Вибухи в Калинівці і Бухониках. Чати, чати, чати… Продукти. Треба вивезти дітей в село. Подалі від Вінниці, яка може бути під ударом. Треба їхати, а ти сидиш, чогось чекаєш. Душа розривається від болю – прощаєшся з домом, бо не знаєш чи повернешся. Мовчки, щоб не бачили діти, плачеш. Страшно і невідомо, що далі…

Ступор. Ти в селі. Тут тихо і спокійно. І це спокій б’є по нервам куди сильніше сирени. Чоловік обрізає дерева. Весна. Я хаотично читаю новини – раптом все ж помилка. Може все вже закінчилося. Може це спроба налякати. Може, я щось пропустила… Новини. Молитва. Новини. Молитва. І так 2 дні… Не помічаючи нікого поряд, втративши інтерес до близьких, сну і їжі…

Біженці. Не знаю, як вийшло, що ці люди стали займати більшу частину мого часу. Людей було багато, дуже багато. Писали, дзвонили друзі, знайомі знайомих— шлях до кордону пролягав через Вінницю. Потім почала брати людей з волонтерських чатів – абсолютно незнайомих.

Дорога буда складна, повсюди блокпости. Потрохи з’явився досвід – уже наперед можна було передбачити, що через корок до комендантської годин люди не встигнуть. А за 2-3 дні з’явилася власна база людей, які розселяли біженців у Вінниці, Умані, Гайсині, Хмельницькому, Львові. Бо Google  карти не працюють – вони не можуть передбачити тривалість дороги через постійні блокпости. А люди, які виїхали з свого дому, втікаючи від обстрілів – абсолютно безпорадні.

Відчуваєш власну відповідальність за кожного, з ким довелося поспілкуватися. Бо ж не покинеш людину одну в дорозі серед ночі.

Люди… Київ. Харків. Суми. Гостомель. Ці міста закарбувалися в серці. Кожних 3 хвилини з’являться нове прохання з молитовним смайликом. Всі вони дуже різні. Хтось відгукується тобі серцем, хтось — абсолютно не твоя людина. Але забуваєш про своє особисте, відмовляєш собі у власних почуттях. Бо ти – в мирному місті. Немає права осуджувати навіть подихом думки.

Маєш обігрівати. Годувати, прати, стелити. Бо це – твій вибір. Ніхто його тобі не нав’язував. Вчишся не ображатися, коли твої каструлі борщу виявляються нікому не потрібними.

З часом приходить досвід – починаєш розпитувати, що людина хотіла б з’їсти, які смакові уподобання дітей. Вчишся  ні на що не ображатися,  говорити так, щоб не травмувати. Вчишся любити своїх дітей довгих 3 неділі по відеозв’язку, бо  їхні ліжка потрібні іншим дітям. Вчишся стояти в черзі в туалет у власній квартирі. Вчишся любити, бо нічого не відомо було  про ту любов.

Бо любов – це дієслово. Вчишся віддавати людям право обирати, що їм потрібно в твоєму домі. Бо треба включати отого внутрішнього дорослого, який має можливість контролювати своє життя. Це акумулює ресурс і допомагає людині знайти оптимальне рішення.

Волонтерство. Коли шукаєш себе – рано чи пізно знаходиш. Коли хвиля біженців, що проїжджали Вінницю транзитом, закінчилася, з’явилася наступна потреба: працювати з тими, хто приїхав у Вінницю жити і, як всі ми, травмований війною. Всі ці люди можуть розповідати про пережите годинами. Всім їм треба виговоритися. Відновитися. Знайти ресурси.

Так почалася наступна хвиля роботи – уже офіційне волонтерство через Вінницьку міськраду. Бо психологія – то не професія, то покликання, яке ти не можеш забути, де б ти не працював. Поринаєш в роботу з головою – кожна людина це окремий всесвіт. Це свій біль і своя історія.

Фотографії з інтернету жахають не так, як ті, що бачиш в телефоні очевидця. «Ось мій дім. А це моє подвір’я. А це – уламок ракети, що влучила в двір… А це дім друзів.  Це сусідський, подивіться, що залишилося…» Вже можна було б звикнути до таких розповідей, але не звикається. Практично нікого з нас, психологів, не вчили такому виду роботи, як кризове консультування. Занадто специфічна ніша, що мало затребувана в мирний час.

А тому зараз освоюємо теорію разом з практикою на ходу — тренінги, люди, тренінги, зустрічі. Вечорами — вебінари від інших профі. Кожного разу розумієш, як мало ти вмієш і знаєш. Страшно. Але що робити, коли ті профі десь далеко, а люди – поряд з тобою? Хто, як не ти?

Школа. З 14 березня почалось онлайн навчання. Почала розмову з пісні Сергія Жадана. Є в нього такий хіт, народжений в буремний час війни – «Діти». Бо саме він передавав мої почуття на 100 відсотків: «Іде війна, виростають діти, і любиш їх, тому що, крім тебе, їх більше ніхто не буде любити». Що змінилося в роботі? Підхід і мотивація. Тепер я хочу зробити все від мене залежне, щоб виховати свідому, гідну особистість, яка буде пишатися тим, що вона з України.

Хочеться скинути ярмо нав’язаних нам штампів, показати сучасних митців, художників, поетів і письменників, яких поважає і цінує світ. Хочеться розвивати естетику смаку і культури, бо лише та особистість, яка змогла пізнати себе і розкрити свою унікальність, цінуватиме її в інших. І ніколи не піде вбивати та нищити культуру та представників іншого народу.

Немає в мене зараз права на випадкові незрілі думки і почуття. Бо слово – це зброя. Але в моїх руках – це зброя добра і людяності. Молитва серця. І нехай так і буде. Бо пітьму можна перемогти тільки світлом. І ми, я точно знаю, – її переможемо! А творчість – це те, що робить мене живою.

Кожне життя – безцінне

Кожна любов – унікальна,

Кожний будинок –

це більше, ніж стіни,

Кожна війна — епохальна.

Кожна людина — вільна,

Богом нам дане право,

Кожна молитва – спільна

Всіх нас єднає справа.

Боже Великий, чуєш

Стукіт єдиного серця,

Кожне життя віншує

Правду свою у герці.

Кожне життя — безцінне,

Цінність найвища – свобода

Код ДНК в нас спільний

З Небом — в мого народу.

Щоб захистити цінність,

Наша свобода – в берцях…

«Господи, ми з України» —

Пульсом в Твоєму серці.