Кулик Вікторія, учениця 10 класу Первозванівського ліцею Первозванівської сільської ради Кропивницького району Кіровоградської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стась Юлія Миколаївна

Війна. Моя історія

У нашій країні триває війна. Кожен із нас намагається допомагати нашим захисникам, як може. Хочу розповісти історію, яка надихає боротися, вірити в перемогу, допомагати… Війна застала Вікторію, дівчинку 9 класу, в рідному селі Стеблянка, що на Сумщині. 24 лютого вона збиралася йти до рідної школи.

Цей день мав бути особливим, адже разом зі своїми друзями-однокласниками вони отримають паспорт громадянина України! Для цього готувалися спеціальні урочистості. Далі свою історію розкаже Віка сама.

«Підступний напад росії змінив усі наші плани. Коли почула по телевізору про напад, то був мандраж, не знала за що хапатися. З батьками радилися, що робити? Залишити рідну домівку ми не могли, адже доглядали прикуту до ліжка рідну бабусю (хоча вона казала, щоб покинули її, а самі втікали)! Але ми не могли цього зробити, тому залишились у селі.

Тато пішов на війну, а ми втрьох (мама, я й бабуся залишилися вдома). Наша хата була на краю села, що за кілометр від лісу.

Протягом першого дня війни ми бачили у небі російські військові літаки та гелікоптери, чули, як лунають вибухи та стрілянину поблизу села. То наші військові відбивали напад ворога. Але сили були нерівні.  Вже на другий день нашим довелось відступити, залишити село, в яке заїхали на танках та бронетранспортерах  орки.

До нас у хату зайшли двоє з автоматами: «У вас есть, что пожрать и водка?» – запитали окупанти. Забрали …харчі й спирт, яким бабусі розтираємо коліна… Виходячи сказали: «теперь заживете по-новому, рассея–матушка о вас позаботится. Мы освободим вас от бендеровцев»… Так почалась окупація…

Одного вечора ми почули, як до нас у вікно хтось стукає. Виглянули,  побачили двох бійців нашої армії – один ніс свого товариша на спині, хоча й сам ледве тримався на ногах. Їхній одяг був просочений кров’ю, вони були змучені, неголені.

Мама швидко відчинила двері, впустивши до хати. - Що трапилося? - запитала вона. -Ми поранені, відстали від своїх, переховувались у розбомбленій хаті, однак у ній дуже холодно. Ми залишили бійців у себе вдома…як могли лікували та ділилися харчами… А через пару тижнів ми дізналися, що окупанти робитимуть обходи вцілілих будинків.

Тому бійців треба було сховати негайно… То що робити? – Де їх сховати, - бідкалася мама.- Мамо,  я знаю, де можна їх сховати. Пам’ятаєш,  як ми в школі грали в партизанів та в нашому лісі облаштували всім класом землянку… Пізно вночі ми зібрали теплі татові речі, ковдри, свічки, сірники, на перші дні харчі  й допомогли воїнам дістатися до землянки. Кілька разів на тиждень, уночі  я носила їм їжу… Ох і страшно було! Але я себе опановувала.

На початку квітня наше село було звільнене від рашистів. Радісну звістку повідомила воїнам. Їх вдячності не було меж. Казали, що ми з мамою справжні героїні! Що вони стануть у стрій, продовжать воювати за нас! І ніколи не забудуть, що ми зробили для них.

Себе особисто героїнею не вважаю, на моєму місці могли бути мої друзі, адже для нас вільна Україна  та її захисники понад усе!!!» Подібних історій дуже багато, кожна з них розповідає, на скільки наш народ сильний, незламний, хоробрий. Нікому не подолати нашу єдність, Україна переможе!