По телевізору і по радіо балакали, що Путін почне війну. Мені було на душі погано. У цей день як гримнуло – я відразу прокинулась, і навіть не знаючи нічого, сказала сама собі, що війна.  Тримались, поки росіяни не зайняли Запорізьку АЕС. Як тільки звідти почали обстрілювати Нікополь, ми приїхали в Запоріжжя. Зараз душа болить, що обстрілюють наше місто. Я знаю, що буде перемога за нами, Запоріжжя буде наше – таке відчуття. 

Ми спочатку замовили таксі, а потім сиділи до вечора і найняли приватного таксиста, заплатили дві з половиною тисячі. Крім мене, там ще були люди. Більшість поїхала з міста. Мабуть, місто вже пусте. Зібрались всі до кучі в одній квартирі: син з Токмака з невісткою, онучка з сім’єю і я. Душа підказує, що все буде добре. 

Я пам’ятаю ще війну Велику Вітчизняну - мені було тоді сім років. Пам’ятаю, як тікали від бомбардування, як кулі літали повз мене, а ми з городу виганяли теля.  Прибігла в хату, а батьків немає. Батько був на фронті, а мама ще з трьома дітьми - в погребі. Ми заховались в погребі, потім звідти вийшли, а в будинку солдати помирають. 

Шокувало, що все життя жили-наживали - і нічого немає. Шо змогли, взяли з собою. Прожили життя і залишились ні з чим: як стояла, так і виїхала. Якось потрібно жити і сподіватись на хороше. 

Мрію, щоб мої внуки, правнуки, діти залишились живі. В мене троє дітей, четверо онуків, п’ятеро правнуків. Старшому правнуку 21 рік. Хочеться, щоб вони жили, а я – то вже таке: скільки Богом відміряно, стільки і буде. Мрію, щоб діти повернулись в Токмак, я повернулась у свій будинок, і щоб він був цілий. Щоб закінчилась війна.