Гарболінська Валерія, 11-б клас, Ярмолинецький ЗЗСО 1-3ст. №.1

Вчитель, що надихнув на написання — Тивоняк Людмила Тимофіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вечір 23 лютого 2022 року.

Я: Мамо, ти вже вирішила, коли ми виїжджаємо? Я з нетерпінням чекаю зустрічі з бабусею!

Мама: Так, виїдемо рано-вранці. Якщо все піде за планом, будемо в неї вже до обіду.

Я: Клас! Бабуся точно приготувала щось смачненьке. Можливо, підемо в той ліс біля її будинку? Хочу насолодитись природою та, нарешті, відчути спокій.

Мама: Я поставила будильник на 6-ту ранку. На добраніч, донечко.

 

Ранок 24 лютого 2022 року

Я прокинулась від звуку маминого плачу.

Я: Мам? Чому ти плачеш?

Мама: Доню... Війна почалася.

Я: Що? Як це... війна? - на очах у мене почали з'являтися сльози. - Що тепер буде, мамо?

Мама: Я не знаю, рідна. Але ми разом і це головне.

Тоді я вперше відчула справжній страх, не такий, як перед контрольними чи новими викликами в школі.

Це був страх, який пробирав до кісток. Я відчувала себе маленькою і безпомічною перед тим, що неможливо зрозуміти чи зупинити.

Війна — це реальність, що пронизує кожну деталь нашого життя. Протягом тисячі днів війни в Україні я була свідком глибоких змін, які змінили не лише країну, а й мене особисто. Мій шлях від спокійного мирного життя до жахливої реальності війни став справжнім випробуванням на стійкість та людяність.

24 лютого 2022 року, коли сирени та вибухи порушили ранковий спокій, світ змінився.

Я була шокована і налякана, але знала, що мушу діяти.

З перших днів війни я почала надавати гуманітарну допомогу, допомагати переселенцям, організовувала волонтерську діяльність.

Кожен новий день приносив нові виклики. Я навчилася адаптуватися до нових умов і цінувати прості радощі: спілкування з близькими, теплі обійми, читання книг. Війна змусила переосмислити цінності — я зрозуміла, наскільки важливо цінувати кожну мить життя.

У серпні 2022 року я зрозуміла, що можу зробити більше. Я почала активно залучатися до інформування людей про події війни через соціальні мережі, писала статті та постила інформацію про потреби військових і цивільних. Кожна новина з фронту приносила нові емоції. Я бачила, як наші захисники борються за свободу, а звичайні люди, незважаючи на втрати, продовжують жити та підтримувати один одного.

Спостерігаючи за стражданнями людей, я запитувала себе, чому це відбувається. Чому люди втрачають свої домівки, чому діти залишаються без батьків?

Кожна новина про загиблих завдавала мені болю, немов ніж, який пронизував моє серце.

Але серед цього болю я бачила силу українського народу. Люди об’єднувалися, ділилися останнім, відкривали свої домівки для тих, хто втратив усе.

Найболючішим моментом у 2024 році для мене став удар ворожої артилерії по дитячій лікарні "Охматдит".

Ця лікарня стала для багатьох не просто лікувальним закладом, а справжнім притулком, місцем надії і віри. Стіни, які мали бути захистом, перетворилися на свідків нової трагедії. Я думала про те, як важко було батькам, які в той момент знаходилися поруч, про їхні серця, що розривалися від страху і болю. Цей момент став символом безжальної реальності війни, яка проникає навіть у найнепередбачуваніші місця, де не могло бути насильства і смерті. Ця жахлива подія стала поштовхом для мене і моїх друзів: ми об'єдналися та почали організовувати благодійні збори коштів у соціальних мережах, щоб допомогти дітям, які пережили цю жахливу трагедію.

Сьогодні, після 1000 днів війни, я дивлюся в дзеркало і бачу зовсім іншу себе. Моя віра у краще майбутнє стала міцнішою. Шлях до перемоги довгий, але ми розуміємо, що кожен з нас може зробити свій внесок. Ця війна навчила мене цінувати людяність і підтримувати один одного. Я вірю, що разом ми зможемо подолати всі труднощі і відвоювати нашу Батьківщину — вільну, незалежну.

Мій життєвий шлях лише починається. Я готова допомагати тим, хто цього потребує, боротися за вільне майбутнє України. Це моя відповідальність, і я приймаю її з гордістю. Нехай наші серця залишаються сильними, поки ми йдемо до перемоги.