Василенко Ірина, 10 клас, Комунальний заклад "Канівський академічний ліцей "Гармонія" Черкаської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шокур Ольга Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тема війни для мене, як і для більшості моїх однолітків, була не дуже зрозуміла. Ми народилися в мирний час, коли науковий прогрес став основою нашого життя. 23 лютого 2022 року для мене був звичайним днем. Я б могла сказати, що він взагалі не відрізнявся від усіх інших, якби не день народження мого тата, який мав відбутися в цей, як потім з’ясується, історичний четвер 24 лютого 2022 року.

Засинаючи, я була в приємному очікуванні свята, музики, танців і смачного торту, який готувала моя мама власноруч на кожен день народження.

5:25 четвер 24 лютого 2022 року. Мій ранок почався дещо не так, як я очікувала, хоча, правду кажучи, взагалі не так. Я прокинулась від увімкненого світла в моїй кімнаті. Батьки стояли у дверях і говорили, що потрібно збирати речі, адже почалася війна. Моя перша реакція – це не розуміння ситуації взагалі. Я думала, можливо, це сон і я просто сплю? Інколи навіть зараз я повертаюсь до цієї думки й здається, що не лише я. 

Зайшовши на кухню, починаю слухати новини, в яких показують страшні кадри: ворожа техніка у передмісті столиці.

Минув тиждень з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Такою була назва цього жахіття, що відбувалося за вікном.1 березня 2022 року – мій день народження. Зрозуміло було, що зараз не час для святкування, адже банально не було продуктів: їх розкупили ще в перші дні війни, а нові не завезли. Але мама з бабусею все-таки зробили для мене святковий пиріг. Мене навіть привітала моя шкільна подруга Маша, привезла невеличкий подарунок.

Хоч це і не найкраще свято, яке я мала, але я запам’ятаю його назавжди.

Під час тривоги ми переховувалися в підвалі. Звук сирени був дуже страшним і різким. Оскільки це був кінець зими, у сховищі було дуже холодно, потрібно було одягати величезну кількість речей. Сидіти там мені спочатку було дуже лячно, я відчувала себе немов загнаний звір в клітці. Це відчуття в мене було вперше. Удень тривоги були частими, а вночі це був справжній жах, адже потрібно було постійно прокидатися, через що неможливо було виспатись.

Нагнітаючої атмосфери надавали звуки вертольотів, які літали дуже низько і світили у вікна. Думка про ймовірну смерть літала в повітрі постійно.

Проживши пів року, люди трохи пристосувалися, здобули більше інформації про правила поводження в різних ситуаціях. Хоча страх, коли літають снаряди і небо немов рве на частини, нікуди не зник. Але ми трималися пліч-о-пліч і ставало спокійніше.

Проблеми з відключеннями світла сильно вдарили по економіці України. Особливо в зимовий період світло було ключовою потребою, адже це і тепло, і їжа, і можливість виконати свої справи: зробити уроки, робоче завдання, прийняти душ. Звісно, люди у нас сильні, і тому й до цього нам вдалося пристосуватися.

Поняття «розподілу часу» стало ключовим, тому що потрібно було встигнути виконати всі справи за той невеликий проміжок часу, у який світло було в доступі.

Мій тато пішов добровольцем на війну і перебуває там і наразі. Моя сім’я підтримує його і чекає його скорішого повернення. Я надихаюся його силою і витримкою, тому стараюся бути такою ж, як він: тримати свій фронт, знаходячись в тилу. Ми з класом і школою збираємо гроші на допомогу армії, проводячи ярмарки, збираємо речі першої необхідності. Крім того, я займаюся спортом і разом  зі своєю командою організовуємо благодійні концерти, на яких також збираємо кошти для ЗСУ. Мій шлях триває.